Лесь Мартович - Забобон

Тепер уже не мав погорди для своєї особи, почувався гідним хоч би й Краньцовської. Розважав собі за неї, як за проститутку, бо в ніякій жінці нічого іншого не бачив. Отже, з другого боку, непокоїло його те, що вона дає йому заслабі натяки. Ану ж, це все лиш пуста балаканина?! Прецінь Варвара говорила зовсім ясно. Розуміється, він знає те, що Краньцовська не говоритиме простацькими словами, але все ж, можна їй висловитись трохи ясніше. Вона ж говорить свої натяки при таких обставинах, що вони відбирають її словам бажане ним значення.

Шарлота жалувалася перед Краньцовською на Мундзя, що він був нечемний. Панотець щось до неї говорив, а Мундзьо перекручував ту мову і впевняв її, що панотець хоче її бити за зірвані квітки.

Мундзьо був би допевне відібрав від Краньцовської довгу науку доброго поведення, якби так не Славко. Вони змовилися йти до лісу на прогулку, через те не було коли Краньцовській заходити в суперечку з сином.

Шарлота й Краньцовська вибралися в білих рижових капелюхах. Зараз із самого краю лісу треба було дряпатися на стрімку гору. Не був би це великий труд, якби цей бік гори був порослий хоч одною травичкою. Коли ж бо тут виростали сосни, як у тій байці з діамантової гори. Пісок білий-білий, кришталічний, як узяти його на руку, то прозорий, чистісіньке скло. Лиш десь-не-десь видніється чатиння з сосон, що задержалося якимось чудом у піску, бо вода геть змиває. Ступити на цю землю, то ковзько, як на льоду. Навіть не можна вдержатись на вистаючім корінні сосновім, бо й воно через чатиння й навіяний пісок також ковзьке… Одинока рада помагати собі руками, хапаючись за кождим ступнем дерева.

Славко йшов наперед і брався помагати Краньцовській, подаючи їй одну руку, а другою держачись дерева. Вона хапалась його руки, а як тілько поступила ногою, ковзалась і приклякала.

Коли ж добралася трохи ближче до Славка, то обнімала його руками, щоби буцім удержатись на ногах. А попри це сміялася й реготалася, як дитина. Шарлота вважала цю пору за догідну, щоби лишити їх самих. Обіцянка спонукала Мундзя до вороття домів. Краньцовська це не завважила, а Славко припадком побачив, як ті двоє вернулися.

На самім вершку гори спочивали від утоми. Тут уже росла трава, а надто була широка межа, що відділювала старий ліс від молодника. Стояли обоє в тіні й віддихувалися. Славко питався за Краньцовського, поважився вважати його за свого суперника. Не знати, чи задумував над ним наглумитись, чи боявся стрічі з ним.

— Ах! Не згадуйте мені за того драба! — відповіла Краньцовська. — Кілько разів згадаю про нього, то роблюся люта, мов змія. Можете собі поміркувати, як мені мило жити на світі. Подумайте собі! Вам можу все сказати: адже ви мужчина, вже розумієтеся на таких речах та й знаєте мої відносини дуже добре. Подумайте лиш! Кілько разів погляну на свої діти, стілько разів пригадую собі, що вони діти алкоголіка! Не знаю, чи здужаєте ви порозуміти, як ця думка точить мою душу?!

Зітхнула й нагадала собі, що Мундзьо десь облишився. Славко сказав їй, що видів, як Мундзьо з Шарлотою вернулися. Вона всміхнулася якось нещиро:

— Ви не завважили, як вона дискретно лишає завсіди нас обох самих? Видко, що вже добру школу перейшла. Та мені це байдуже! Нехай собі думає, що хоче. Вже яку славу мені муж приспособив, то я не в силі гіршої собі напитати. А зрештою…

Подумала хвильку, вагувалась.

— А зрештою, — говорила далі, — чи найдеться хоч одна розумна людина, яка би повірила, що жінка з таким мужем, як мій, та жиє самотою, без приятеля? Адже жінка також не скотина. Чей потребує з кимось розмовитися, порадитися, хоч трохи розвести душу. Не пропадати ж мені в такім багні без ніякої відради.

Послідні слова докинула, ніби про себе.

Хоч не любила нагадувати про мужа, отже раз нагадавши, не переставала про нього говорити. Розповідала Славкові, що муж далі бавиться й нема надії, аби вернув і через тиждень. Сьогодні приходив до неї економ із вісткою, що відпитав місце пробування Краньцовського. Певне, хотів, щоб Краньцовська звеліла йому їхати по мужа. Бо та служба все лиш за тим пазить, аби при нагоді вандрівки Краньцовського щось облизати. Але вона відрядила економа з нічим.

— Я вже не така дурна, як була давніше. Чи повірите, пане Славку, що я вже вдавалась до ворожок? Іще й тепер мені соромно, як собі нагадаю.

Пішли далі дорогою попри молодник на зруб. Там устигли вже чорниці обрости цілі стаї зрубу. Неначе якісь мишачі гаї, стелилися вони попри зрубані пні. Чорними кругленькими головками заманювали прохожих ід собі. Але прохожі на це не зважали. Вони лиш слухали одне одного. Тільки ожини їм заважали. Ця ростина брала прохожих підступом. Стелила крадьки проміж траву землею своє довге пруття й показувала ягоди, ще не достиглі, бо червоні. Але приступу до ягід боронила завзято, зо скаженою люттю, гострими колючками. Особливо чіплялася до спідниці Краньцовської. Вона мусила приоставати й видирати колючкам свою одіж.