Лесь Мартович - Забобон

— Що ж там, Мундзю, ти до нас в гості? Дуже красно!

Але Мундзьо перехилив голову набік і ніби тішився, ніби всміхався, та й нічого не говорив. Тоді панотець, показуючи пальцем на Шарлоту, запитався:

— А це хто?

Мундзьо своїм звичаєм відповів, що Шарлота в них служить. Він послугувався словом "служити" на всі причини пробування.

Панотець порозумів, що це якась наймичка, та й далі її сварив за те, що зірвала квітки.

— Ти нащо псуєш ружі?

У панотця кожда червона квітка називалася ружею. Але Шарлота не відповідала, бо не знала, чого від неї хотять. Вона була певна, що панотець далі говорить до Мундзя. Але панотець не вгавав:

Нащо ти мені ружі псуєш?

Шарлота щось бомкнула, а панотець не розумів. Його зачало це лютити. Мундзьо пояснив, що ця особа не вміє інакше, лиш по-французьки. Панотець зразу нарікав, нащо пани приймають якусь німу наймичку, а потім жалував гірко в душі на свою нещасливу долю, що не дала йому нагоди навчитися по-французьки. Одиноку ще надію мав панотець на Мундзя.

— А ти вмієш по-французьки?

Мундзьо знов перекривив голову, виставив надвір кусник язика, прикусив його й несміливо відповів, що вміє.

— Кажи їй, що я питаюся, нащо вона мені ружі псує?!

Мундзьо щось балакав до Шарлоти, вона йому відповідала, а потім утихли обоє. Панотець водив цікаво очима з Мундзя на Шарлоту, а з Шарлоти на Мундзя, та й усе-таки не міг нічого вирозуміти. Став Мундзя допитуватися, що вона йому казала? Хлопець знов виставив кусник язика, знов його прикусив і сказав стидливо кілька слів. Із тих слів догадався панотець, що вона каже, буцім цвіт і так уже облітає.

Кажи їй: що їй до того, чи цвіт облітає, чи ні?

Але Мундзьо тільки стидався й не казав нічого. Панотець проказав йому ще раз своє запитання. Мундзьо все-таки мовчав. Часом дитина зноровиться, не знати з якої причини, й ані рушить з місця. Саме тепер Мундзьо так ізноровився. Панотець просив. Погладив його по голові та й говорив:

— Скажи, Мундзику, я тобі цукерку винесу. А як ні, то скажу мамці, що ти непослушний!

Не знати, чи обіцянка, чи погроза спонукали Мундзя до послуху: досить того, що він промовив до Шарлоти щось два слова. Шарлота за те щось довго йому відповідала. Але Мундзьо не знав з цього переказати панотцеві ані слова. Та панотець нічого на тім не стратив, бо за той час обдумав собі докладніше Шарлотину провину.

— Кажи їй, що вона мені велику шкоду наробила, бо я ті ружі лишив на насіння.

Тепер Мундзьо набрав відваги й, сміючися, говорив довго до Шарлоти. Панотець притакував Мундзьові, а як чув, що хлопцеві йде бесіда плавно, то приповідав за ним: "Шкоду велику!"

Врешті прийшла черга на Шарлоту говорити, й вона говорила.

Але її не слухав ні Мундзьо, ні панотець, бо вони оба далі радилися, що їй переказати.

— Кажи їй, що вона навмисне ті ружі попсувала, аби я не мав насіння, бо насіння дороге!

Панотець укладав у короткі слова багато думок, бо боявся, що як наговорить багато слів, то хлопець позабуває.

Мундзьо, знов сміючися, говорив до Шарлоти довго, а притім бив кулаком об кулак, буцім грозив їй бійкою. Певне, мав з нею якісь домашні рахунки. Отже, панотець не перечив, хоч догадувався, що це не може бути, аби кілька українських слів та треба було так довго по-французьки переповідати. Навпаки, помагав іще хлопцеві. Бо в тих місцях промови, де Мундзьо бив кулаком об кулак, то панотець приповідав:

— Велику шкоду! Навмисне! Ага! Навмисне!

Тепер говорили нараз і панотець, і Шарлота, обоє до Мундзя. Але Мундзьо держав сторону панотцеву, для того його слухав, а її ні. Панотець допитувався:

— Казав-єсь: навмисне?

— Казав!

— Кажи їй іще раз!

Панотцеві дуже припало до вподоби те, що не потребує зважати на відповідь винуватця. Така відповідь не раз збивала його з пантелику, заводила на безпуття, а тут говори і не дбай, що тобі відповідять, бо й так не зрозумієш. Тим-то, не зважаючи на лепетання Шарлоти, що стала собі помагати рухами рук, а навіть цілого тіла, намовляв панотець хлопця:

— Кажи їй іще раз, що вона навмисне ружі попсувала, аби я не мав насіння.

Знов Мундзьо говорив, а панотець притакував.

Як уже хлопець умовк, питався панотець іще раз:

— Казав-єсь: навмисне?

— Казав.

Щоби допевнитися, чи Мундзьо правду каже, зарядив собі панотець спробу:

— А як по-французьки "навмисне"?

— Не знаю!

— От, на! Маєш! — застогнав панотець. Аж цмокнув, аж почухався в голову, почувши таке слово.

— А як по-французьки "на збитки"? Знаєш? А "на злість"? А "насупір"?