Лесь Мартович - Забобон

— А вступися ж, кажу!

— Варваро!

— Маєш Варвару!

І в тій хвилі роздався лоскіт від бійки по тілі. Потім гримнули двері, заскочив замок і Варвара шептала:

— Спустіть, паничу, драбину!

Вже пізнім вечором вертався Славко додому. А йдучи, міркував, з якою немилосердною конечністю справджується його забобон. Ось він так перелякався на стриху й усе гаразд пішло. Гринько ж мусив дуже радуватись тим, що Варвара казала присилати позавтра сватів. А наслідки великої радості завсіди прикрі. Вибив Гринька Павло Гаєвий та й вибила Варвара.

V

Славко ходив на другий день до Краньцовської. Коли ж ізвезли матеріал на будову читальні, то він зовсім забув про свою обіцянку відвідувати Краньцовську щодень. Намість до неї — ходив на місце будови й приглядався доти, аж доки не прийшов час іти на обід. Читальню будували на громадській толоці, над річкою, близько дороги. Кождий читальник дав підводу для звезення матеріалу, а опріч того, кождий особисто помагав при роботі.

Всі читальники обібралися за майстрів. Тільки один із них, Неважук, що розумівся на майстерні, проводив тій роботі. Робота йшла з великим поспіхом, бо робітника було так багато, що не кождий завсіди находив собі роботу.

Славкові здавалося, буцім і він потрібний при будові. Мав навіть велику полегшу в своїй журі. Удалося йому вмовити в себе, що доки читальня не скінчена, доти він сам не може братися за ніяке діло. Це його так переконало, що зовсім перестав журитися. На третій день будинок затичили. Діялося це якраз о десятій годині перед полуднем. По звичаю, принесли читальники кілька пляшок пива й під тим будинком запивали справу. Посідали на підвалини (бо розуміється, що не було ні стін, ні даху) та й гуторили. Поміж ними й Славко. Але він постановив собі доти не вертатися до своєї жури, доки будинок не буде зовсім викінчений. Аж як покриють дах, поставляють вікна й шиби, виліплять і вибілять стіни, аж тоді мав Славко намір застановлятися далі над тим, що йому з собою діяти. Тепер же він навіть повеселішав і перестав себе вважати за гіршого від інших. Те задоволення, яке дає іншим людям праця, обхоплювало Славка вже при самих обзоринах чужої праці самим почуванням, що й він до цеї справи як-небудь примішний.

Випив навіть із читальниками пляшку пива. Аж нараз Петро Оском'юк показав людям ящірку. Вона бігла попри них і сховалася під травичку зараз біля каменя, що лежав недалеко від того місця, де сидів Оском'юк.

— А цитьте ж! — сказав Оском'юк. — Зараз щось побачите.

Узяв кусник патичка, вигнав ящірку на вільне місце й притис їй кінець хвоста патичком. Налякане звірятко з усеї сили перлося наперед. Аж нарешті урвало притиснену часть хвостика й утікало просто перед себе. Петро хотів щось говорити за відірваний хвостик, але його ніхто не слухав. Усі тепер зацікавились ящіркою й війтом. Бо війт вихопив у Петра патик і скричав:

— Ану, чекайте, я!

Аж червоний із завзятку, пруднувся за ящіркою, намагаючись притиснути їй остаткову частину хвостика. Бідолашне звірятко з розпукою обернулося головою до патика й ухопило його кінець у свій беззубий ротик. Тоді всі, хто приглядався цьому, заверещали:

— Убийте, вбийте!

Тоді війт сіпнув патичком, вихопив його з ящірчиної пащечки й підніс його вгору, щоби виконати над звірятком громадський присуд смерті. Але ящірка покористувалася часом і кинулася навтеки. Вигинаючись на всі боки, щоб обминати камінці, вилискувалася проти сонця зеленавими й синявими красками й просувалася з великою спорістю поміж людські ноги. Неначе плила водою.

— Куме Павле! Зап'ятком, зап'ятком! — гукали на Гаєвого, бо він був у черевиках.

Гаєвий затупав на місці ногами. Отже було вже запізно. Ящірка лиш мигнула проміж його черевики, допала трави, що росла густо над річкою, та й щезла там із очей ворогів. Ще Неважук і війт бігли за нею й прогортали траву, яка лиш верхом рухалася. Дістали таку завзяту ману, щоб забити звірятко для того, що воно живе. Як той рибалка, що йому вирветься з рук жива риба й шубовсне в ріку, то він у нестямі пхає руки в воду, чи не вдасться ще рибу піймати, так вони оба пробували найти ящірку в траві. А та спроба лиш дала їм змогу переконатись і другим переказати, що ящірка вже пропала на невіднайдену згубу.

Аж тепер вернулись усі до Петра. Він стояв над відірваним хвостиком і приглядався йому. Хвостик, неначе розтоптана гадина, скручувався безперестанку в вужівку то в цей бік, то в той бік, а при тім посувався наперед. Петро схилився, узяв хвостик за молодший кінчик і підніс догори. Хвостик вертівся далі.