Лесь Мартович - Забобон

— Я приходив до вас, аби-сте заложили в нашім селі читальню. Потурайчин здивувався:

— Адже в вас є читальня!

— Таже вона є, коли ж я хотів би другої. Бо в нашій читальні є піп, а я його не хочу. Я чув, що ви радикал та можете заложити другу читальню насупір попові.

Потурайчин признався, що він радикал, але думав, що другу читальню не конечне закладати. Можна бути радикалом при тій самій. Розходиться лиш про радикальні газети, а їх можна брати до якої-небудь читальні.

— Коли вас є кількох, — говорив Потурайчин, — то домагайтеся, аби для вас записали радикальну газету.

— Нема нікого, лиш я один.

Потурайчин зацікавився, що видить перед собою такого твердого чоловіка: сам-один хоче йти насупроти цілої громади. Для того сів на лаву знову й випитувався того чоловіка. А він так розповідав:

— Я з попом у гніву ще від початку літа. А про що, то прошу, послухайте уважно, а я скажу. Змовилася наша громада наймити службу божу проти градобиття. Маємо всі зложити від нумеру по двадцять по сім крейцарів. Складаємо ми ті гроші, каже піп на мене: "Не берім, — каже, — від Василя (бо мені Василь) тих двадцять і сім крейцарів, бо він, — каже, — бідний". Від усіх бере, — від мене не хоче. Прошу ж я вас, панове господарі, та й ви, пане Потурайчине, то як я бідний, та вже мені має град вибити моє збіжжя?! І піп, рахувати — свячена особа, а він, як якийсь казав, важить на моє добро.

Потурайчин усміхнувся:

— Прецінь служба була відправлена за всіх: чи хто дав гроші, чи ні. Василь заперечив головою:

— Таке саме й адвокат мені говорив, бо я ходив скаржити попа до суду. Не хотів жоден адвокат робити скарги: вони всі з нашим попом знакомі. Але ви тото не вірте, що воно однако, чи заплатиш за службу, чи ні. Я вже пробен. Може, бути тому десять рік, а може, й ні — я мав жито на жіночім грунті аж у сусідній громаді (бо моя жінка не родовита з Берберівки), та також не дав я тоді на службу проти градобиття. То, знаєте, в нашім селі не було граду, а на тих нивах, де моє жито, геть дочиста витовкло. Вірну вам правду кажу!

— То лиш вам витовкло, більше нікому? — запитався війт.

Василь трохи осердився:

— Що ви тото говорите?! На всіх нивах, де було моє жито!

Війт далі допитувався:

— А ті ж решта не наймали в своїм селі служби проти градобиття?

Василь був уже добре сердитий. Визвірився на війта й коротко відповів:

— Я їх не ходив питатися.

Потім насівся далі на Потурайчина, щоби доконче приїхав до їх села закладати нову читальню. Потурайчин, допевнившися, з яким радикалом має діло, зібрався зараз відходити. Але з Василем не було так легко розв'язатися. Він таки йшов услід за Потурайчином і водно домагався свого.

Щоби його визволити від напасті, задержав Неважук Василя, впевняючи його, що вони йому зараз дадуть добру раду. І радив за рядом майже кождий. Вигадували всілякі нісенітниці, а жоден із них ані не всміхнувся.

Уже сонце стояло над заходом. Славко вибрався підпровадити Потурайчина. Він також почував велику пошану до цього чоловіка. Та-бо й зіправди! Годі було Славкові своїм очам повірити! Найгірше село в цілім повіті, знані злодії на весь округ, а тепер хто знає, чи не будуть першими. Своє здивування виповів Славко Потурайчинові. Та й Потурайчин дивувався. Він не надіявся по вороницьких людях такого захоплення справою. Знав із досвіду, що люди навіть по найбагатших селах дуже скупі на гроші. А тут нараз стілько зібрано, що можна, не гаючись, приступати до будови читальняного дому.

— А чи віддавна ви вже з ними сходитесь? — запитався Славко.

— Я запізнався з ними, може, перед трьома місяцями. Деякі приходили до Опеньковепь до читальні, а з декотрими запізнався в місті. Але то знаєте, пане доктор, вистане запізнатися з одним. Як той уподобає собі вашу мову та й вирозуміє, то потім з'єднає ціле село, а властиво, те, що є ліпшого в селі. А ви знаєте, пане доктор, ближче Петра Оском'юка?

Славко не видержав. Став на місці й сердито промовив:

— Прошу вас дуже, товаришу, не прозивайте мене доктором. Мене це іритує!

— Але ж не гнівайтеся! — заговорив хутенько Потурайчин. — Я не мав наміру вас зневажити. Я думав, що ви вступаєте до адвокатури, та коли… тоді поздаєте ригорози!

Славко ж уважає це зневагою, що Потурайчин не хоче його називати товаришем. Незабаром успокоївся, роздумавши собі, що цей же чоловік не знає нічого про його таємниці. Але тепер Славко злякався. За три місяці переробив Потурайчин майже ціле село. А він, Славко, сидить уже тут на місці по матурі майже вісім літ і навіть не познакомився з людьми. Його ж батько пробуває тут уже сорок літ і за той час набрався лиш переконання, що між вороницькими людьми нема ані одного порядного чоловіка. А ті люди порядні були ось під боком, навіть на однім подвір'ї, тілько Славко не міг їх завважити. Його обгорнув страх, бо буцім допевнився тепер, що він не в силі порозуміти те, що кругом нього діється. Стояв посеред дороги зі спущеною вдолину головою й журився. Потурайчин спішився. Побачивши, що Славко не рухається з місця, став з ним прощатися. Славко прийшов до себе.