Лесь Мартович - Забобон

До цеї справи навіть співак утрутив своє слово. Обперся плечима об стіну, забрав на свій жакет усе вапно, переклав ногу на ногу й, позираючи на свій живіт, обізвався силуваним басом:

— А жіноцтво нехай уписується!

Потім повів згорда оком по зібраних, назираючи, яке враження зробив на них його гробовий голос. Коли ж переконався, що аудиторія замало його поважає, кивнув головою назад і намагався вже щось десятий раз узяти низьке "ц".

На вперте домагання Потурайчина згодився лиш Сенько Грицишин записати свою жінку до читальні. Він досі не обзивався ані словом. Сидів на лаві в кутику, похилений, спертий ліктями на своїх колінах. Тепер піднісся й показав своє лице, що на нім проявлявся якийсь сум і безмежна доброта. Очі сині, немов чогось заплакані, гляділи ласкаво й смутно, та наче нічого не бачили. Темний волос, буцім обстрижений, але вже настілько відріс, що голова Сенькова була кудлата. Він говорив поволі, трохи гикаючи. Отож цей Сенько згодився, щоби записати його жінку Катерину до читальні. Катерина, одначе, не була його шлюбною жінкою. Шлюбна жінка покинула Сенька перед кількома роками й утекла з коханком до Америки, лишаючи чоловікові троє дітей. Самому мужикові неподумана річ вести без жінки сільське господарство. Переконався про це найліпше Сенько на собі, бо по році так задовжився, що й дотепер не годен вилізти з довгів, та хто знає, чи вже з них і вийде коли. Зайшовши в великий довг, не видів Сенько іншої ради для себе, як лиш оженитися. Та при цій нагоді довідався, що він — католик. Цим словом іще й досі не величають себе наші люди, — вони його й мало знають. Ще не навчилися розділювати християн на партії. Католикові ж нема в Австрії розводу, для того Сенько не міг удруге женитись. Зійшлася Сенькова родина й порадила йому, що коли піп не хоче дати шлюбу, то нехай робить весілля без попа. Сенько мусив послухати. Найшов собі дівку, Катерину, відправив весілля з музиками й з усіма народними звичаями та й жиє. Вже має з нею двоє дітей. В очах селян уходить це подружжя за шлюбне. Як Сенько записав свою жінку, тоді вже й він помагав Потурайчинові намовляти других, щоби й свої записували. Інші всіляко відмовлялись, а Неважук сказав-таки попросту:

— Вам, куме Сеньку, не штука: у вас є вже такі діти, що підуть по паливо. А якби я свою вписав, то хіба мені загибати!

Усі притакнули, навіть Сенько признав, що правда. Отже, Потурайчин не міг доглупатись, що це має значити. Він довідався про це аж через тиждень у місті. Жителі Воронич ходили збирати сухе ріще до лісу на паливо. В цім лісі батьки й діти їх мали право служебності. Та вони з потреби те право ще й тепер виконували, збираючи хоч сухе гілля та й то крадьки, бо як зловив злісний або побережник, то суд карав за злодійство. Коли ж тепер віддалися під покровительство святця Неруша, то самі не хотіли ходити по дрова, лишаючи той захід своїм жінкам.

Вже сонце було над заходом. Потурайчин вибирався додому. Його хотіли відвезти, але він відмовився, бо йому недалеко до Опеньковець. Піде піхотою. Тілько співак не хотів ходити ногами. Йому, зрештою, треба було йти аж до міста. Вийшов із-за стола з руками в кишенях, з побіленими плечима, і, обернувшись на однім зап'ятку довкола себе, вдивився в стелю й заговорив до неї силуваним басом:

— А мені треба фіри. Я пішки не привик ходити.

Отже, ніхто не квапився з фірою. Усі зглядалися на Потурайчина, намагаючись затямити собі кожде його слово, навіть кождий рух його голови чи руки. Дивилися на нього з любов'ю та з надією, що він відчиняє для них ворота якогось нового світу. Ті ворота були перед мужиком дотепер зачинені, бережені заздрим оком мужицькими ворогами. Аж найшовся чоловік, що показав їм ті ворота, відчинив їх широко, не дбаючи про те, що сильні вороги не подарують йому цього, що переслідуватимуть його за те на кождім поступку, а мужикам не під силу його обороняти. Дивилися на Потурайчина, як на свого пророка. Про співака ж байдуже. Ніхто його сюди не кликав, то й ніхто не чув на собі обов'язку його відвозити. І хто знає, що би було зі співаком, якби не добродушний Сенько Грицишин. Він зазнав без жінки стілько горя, що йому жаль зробилося молодого хлопця. Зрештою, Сенько був такий добрий, такий уже слухняний зроду, що був рад кождому прислужитись. Устав із лави, підійшов до співака і, поглядаючи на нього ласкаво, сказав, трохи гикаючи (бо мав таку звичку):

— А-а я в-вас п-повезу!

Ще був третій чоловік, що не приступав до складки. Але це був сторонський чоловік із села Берберівки. Низького росту, в свиті довгій, з вузьким чолом і з костистими вилицями. Ті вилиці стирчали йому попід очима, завбільшки з кулачок малої дитини. Чи не татарин де за давніх часів загубився в селі від орди та, покинувши свого Магомета, лишив по собі нащадків? Той чоловік ждав терпеливо на сам кінець, а діждавшись, заговорив до Потурайчина: