Лесь Мартович - Забобон

— А ви ж не боїтеся тото в руки брати? — запитався війт.

— Чого? Зубів не має, не вкусить.

— А хліба ж не гидко буде брати тими руками?

— То чистеньке створіння, — сказав Петро. Потім показував на відірванім місці карби. Такі карби оперізували цілий хвостик, аж до кінця, рядками. Ті рядки входили один в одного цими карбами й держалися ними купи. Тепер Петро взяв другою рукою за хвостик і розтягав його. Карби розходились, і можна було знов прорвати посередині цей хвостик рівненько, як ножем. Потім пішов над потік і вирвав сосонку: такий бур'ян, падиволос, що росте на вогких квасних грунтах, трохи схожий на сосну своїми гіллячками. Показував цей бур'ян і розривав його на частинки. Сосонка легко проривалась на колінцях, а ті колінця держались купи також карбами. На цій схожості карбів сосонки з карбами на ящірчинім хвостику основував Петро свою теорію про походження звірят від ростин. Говорив, що ця сосонка була в давніх часах великим деревом та що з неї витворилися поволі величезні ящірки — ігванодони й диплодоки, напрочуд нерозумні звірята, з дуже малим мозком. Ще не мало коли дерево так хутко вбратися в розум, хоч уже зважилося повзати ящіркою по землі. Отак погодив собі Петро теорію Дарвіна з тими образками, що їх бачив у книжці про геологію. В його фантазії малювався той перехід яскраво й природно. Отже не так було з іншими. Це не було під силу їх фантазії перенестися думкою в зовсім інакші світи. Вони розуміли ті речі так, як їх бачили. Тим-то обізвався війт:

— Ей, може бути, бо ще ніхто не підглянув, як саме плодиться ящірка! А вона, собача віра, з сосонки!

Всякі вияснення Петра нічого не помагали. Питалися Славка, але він не знав.

За цей час вислала Краньцовська бонну з письмом до Славка. Вона ждала терпеливо три дні його й сьогодні була би ще витримала. Одначе рано в кухні перечула від кухарки, що Славко ходив до вдови Варвари. Ця відомість уколола її в серце дуже болюче. Правда, вона не мала до нього ніяких домагань, уважала його за невинного і хотіла його таким задержати в своїм серці. Але тепер він виривався від неї. Той образ вимріяного мужчини не приставав уже більше до того Славка, що собі заходить із простою сільською повією. Вона знала ту Варвару, пиячку, що чіплялася до кождого хлопа. Невже ж до тої гурми п'яних мужчин, що вганяються за Варварою, належав би й Славко? Адже вона хотіла бачити в нім ті всі прикмети, яких хибувало її мужеві. А тим часом Славко віддається залюбки тій самій забаві, що й її нелюб… Це не любов зраджена, але почування затрати вимріяних дум завдавало муки душі Краньцовської. Здавалося їй, що її прихильники відцурались від неї й переходять на сторону її мужа. Він стався переможцем, а вона пропащою.

Хотіла мати Славка доконечне біля себе, аби йому показати, що їй на нім нічого не залежить. Хотіла йому дати пізнати, що гнівається на нього. Хотіла його звільнити від того обов'язку супроти себе, якого він ніколи не піднімався. Одним словом: хотіла з ним зробити те, що зробила би кожда жінка, бувши нею. Шукала би свого любка цілими роками, терпіла би невигоду, поносила би труди на те, щоби, його відшукавши, могла сказати йому в очі, що його ненавидить.

Бонна вибралася до Славка з Мундзьом. Мала на собі ясну блузку й білу хустину. Темна чорнявка з круглим рум'яним лицем так і пашіла здоров'ям. Свіже повітря й подостатком харчу служило їй. Зовсім не подобала на ту французку, яку собі придумують у нас: худу та бліденьку. Хутше подобала на нашу чорняву дівчину з Буковини. її називали панною Шарлотою. Хоч їй це й не наказувала Краньцовська, то вона, однако, старалася передати Славкові письмо тайком, аби ніхто не бачив. Через те зайшла задньою хвірткою поміж грядки й квітки. Відси побачила, що панотець вештається по подвір'ї. Щоби перед ним сховатися, схилилась над квітками й приглядалась. Це були самі майже айстри, білі й червоні. Урвала кілька червоних і пришпилила собі до блузки.

Панотцеві не велося. Від тої пори, як висварив Петра Оском'юка й війта, ще дотепер нічого не сполював. Бо до Йвана не мав уже сміливості, а за Пазею обставала їмость: посилала його надвір воювати. Крутився щодня по подвір'ї, як та блудна вівця, щось нишпорив усюди й нічого не находив. Але тепер назирив якусь жінку в городі. Мундзя не видів, бо він малий. Панотець, не гаючись ані хвилинки, подріботав борзенько в город. Заздрів, як Шарлота рвала квітки: панотцеві мелькнула на лиці радісна надія. Коли ж побачив Мундзя, надія щезла.