Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Готова!

Божена заплющила очі, втомлені сонцем, відкинулася на спинку крісла і хвильку відпочивала. Потім підійшла до чоловіка. Її вії нервово затремтіли, на щоках виступив зворушливий рум’янець.

– Яка вона гарна! – прошепотіла з усією наївністю.

– Інакше й не могло бути, Божено. Адже це твій стилізований портрет.

Поглянула на нього холодно.

– Ти богохулиш, Генріху. То свята Цецилія. Я лише слугувала моделлю, щоб полегшити тобі наближення до далекого ідеалу.

– Ти для мене свята Цецилія, Божено. Такою я прагну тебе мати завжди і пестити на ложі.

– Тільки не зараз, Генріху, тільки не в цю таку прекрасну для нас обох хвилину, – захищалась благально, зауваживши полум’я в його очах. – Те, що ти хочеш зараз зробити – гріх. Чи ми не можемо провести інакше цей урочистий ранок?

Але він вже закривав її рот жагучим поцілунком і стягував з неї нетерплячим рухом сніжну сукню.

– Ти пошкодуєш цього, Генріху, – почув ще її тиху, приглушену його пристрастю скаргу, і звалився у безодню любовного безумства. Але цього разу шал насолоди не тривав довго. Його незабаром вирвав з екстазу тривожний стан Божени. Тіло її, безборонно розіп’яте його жагою на тортурах подружнього ложа, раптом під час любощів набрало ознак мертвого організму; обличчя загострилося і вкрилося патиною трупно-жовтої барви, ноги і руки задеревіли, лоно мовби стяв мороз смерті. Віяло від неї холодом. З волоссям, нащетиненим від жаху, Маспера приклав вухо до її грудей…

Не відповіли йому сигнали серця.

– Божено! Божено!

Розтиснув її зуби і влив до вуст кілька крапель вина. За кілька хвилин вона опритомніла. Очі їхні зустрілися; його – повні турботи і питань, її – холодні і вагітні засвітом.

У затишок спільного життя Масперів вкралася таємниця. Увійшла непомітно через відхилені десь в глибині двері і, не зауважена, сіла біля домашнього вогнища. По замку сновигали тіні загадок. Атмосфера приморського гнізда насичувалася химерністю, яка щодня поглиблювалася. Реальність повсякденних справ, занурена в її таємничому розчині, набирала карикатурних ознак; передражнювала саму себе, як обличчя, що задивилося в увігнуте дзеркало…

Божена неохоче покидала замок, а в його стінах обмежувалася спальнею і бібліотекою. Цілими годинами читала. Не любила, щоб їй в цьому перешкоджали. Граф не раз мав таке враження, що дружина прагне приховати від нього якусь книжку, читання якої її поглинало до решти. Щоразу, заходячи несподівано до бібліотеки, бачив, як Божена швидко відкладала невеличкий томик набік, намагаючись змішати його з іншими книжками, що були розкладені на столі, брала першу-ліпшу книжку і поринала з вдаваним зацікавленням в її зміст. Маспера мав гострі очі і запам’ятав, як виглядав той томик. Однієї ночі він закрався до бібліотечної шафи і відшукав книжку. Був то середньовічний, облямований в лосину шкіру трактат про магію під заголовком: «SpecSpeculum aeternitatis seu huius et alterius mundi reciprocum ligamentum» («Дзеркало вічності або ж цього і тамтого світу взаємний зв’язок»).

Він розгорнув том на сорок сьомій сторінці, де була закладка. Це був десятий розділ з дивним заголовком: «Правила тіла і душі, розглянуті через загадку обміну».

Скептична посмішка скривила рот графа. Поклав книжку на те саме місце і навшпиньки вийшов з бібліотеки. Був цілковито заспокоєний і вирішив ніколи більше не переривати дружині читання. Його не лякали «містичні нездійсненні мрії». Йому й на мить не здалося, що може існувати зв’язок між щораз дивакуватішою поведінкою Божени і змістом трактату.

Адже навіть старий майордом звернув йому увагу на підозріло велику любов графині до дому.

– Не переймайся тим, мій старий, – заспокоїв його, – вочевидь, пані так до вподоби. Жінки мають свої капризи. Не варто їм протистояти.

Якби Маспера придивився пильніше до способу життя дружини, то зауважив би й інші характерні зміни. Божена почала виявляти особливе уподобання до деяких предметів у спальні і бібліотеці. Граф часто заставав її на стільці під вікном з рукою, що пестливо гладила бурштинову кульку на прес-пап’є, або блукала пальцями по доричній чаші, яку він купив в Таорміні під час подорожі по Сицилії. Незважаючи на його протести, вона замість служниць витирала порох з меблів, не дозволяла нікому, окрім неї, поливати квіти. Взагалі вона не любила, щоб хтось з домашніх, окрім неї і чоловіка, перебував в одному з улюблених покоїв. Графиня була заздрісна щодо їхньої атмосфери, мовби побоювалася, щоб чужі і байдужі люди не зіпсували її своєю присутністю.