Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

[28] © Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

Він несподівано опинився в обіймах попелясто-брудного дощатого паркану, що височів обабіч вулички під перлово-сірою банею неба. Парканова алея мусила бути довга, бо в далекій перспективі її рамена сходилися, наче колія, створюючи прикре враження простору з невидимим виходом.

Дорога, яка випала на його дивну долю, була порожня – ніхто не йшов за ним і ніхто не наближався з протилежного боку; шурхіт його кроків глухнув швидко і завмирав без луни в цій дерев’яній балці. Втомлене монотонністю дощок, око безрадно снувало по утрамбованому ґрунті і даремно шукало передиху. Бо і під ногами тягнулася безнадійна, всевладна, суха сірість. Шлях кидався в простір нудною стрічкою, сонною, пересиченою порохом і курявою. Ніде хоч би стебла трави, хоч би випадкового бур’яну! Чиїсь невблаганні стопи, якісь безжальні колеса вим’яли усю зелень на вуличці; залишилися тільки сліди босих ніг, важких черевиків і втоптані глибоко в ґрунт заглибини.

Він відвернув очі від смутку дороги і підняв їх на рівень паркану. Паркан був потворний. Більш, як вісім метрів висоти, затуляв собою обрій; над його зрубами виднілася тільки вузька, простокутна викрійка неба. Гігантська загорожа відтинала мандрівника від світу, заштовхуючи брутальними обіймами довгих рук у тісну і суху, як пил, горлянку…

У певному місці паркан заламувався під тупим кутом і відхилявся праворуч. Мандрівник пристав і завагався: «Йти далі, чи повернутися?»

Але, коли, поглянувши поза себе, побачив довгу, нескінченно довгу вулицю, замкнену з обох боків дуже високим палісадом, відчув непереборну огиду до повернення.

«Хтозна, може, я вже близько кінця дороги? Може, цей клятий паркан закінчується десь неподалік, і незабаром я вийду на вільний простір?»

І рушив у невідь.

За чверть години ситуація не змінилася; він ішов далі уздовж високої, парканoвої алеї: палісад волів видовжуватися до безкінечності. Тоді відчув перші ознаки тривоги. Несподівано закралася думка, що дістався в пастку…

Знову озирнувся. Поза ним у сталевій перспективі витягувалися нудні, смертельно монотонні шеренги довгих, бездушних дощок. Ніде ані сліду вилому, ані просвіту, ані шпари, хоч би вузької щілини, крізь яку можна поглянути на той бік: солідні щити притискалися до себе кантами з запеклою акуратністю мертвих речей, припасованих на віки віків, притискалися до себе ребрами в міцному і нерозривному союзі.

Коли підняв очі догори, побачив, що дошки увінчуються вирізаними трикутниками. Ці щербаті виступи скидалися на глузування: паркан сміявся з нього вискаленими, дерев’яними зубами…

Але не мав відваги завертати; його лякала повторна мандрівка під охороною жахливих стін і він повірив у краще майбутнє дороги поперед себе. За кільканадцять кроків наштовхнувся на новий закрут ліворуч і без вагання рушив поспішним нервовим темпом у новому напрямку.

Незабаром набрав переконання, що йде паралельно до попередньої дороги, але на пару метрів вище. За кілька хвилин мусив знову змінити напрямок – на геть протилежний. Упродовж найближчої години відхилився так ще кілька разів: паркан ішов, мовби зиґзаґом, сильно видовженими лініями.

На якомусь черговому закруті враз відчув себе дуже виснаженим. Велика втома налила йому ноги свинцем, рясний піт виступив на чолі. Було душно і парко; спрага приссалася до піднебіння п’явкою і висушувала рот і горлянку. З зусиллям ковтав гірку слину і кінчиком язика зволожував потріскані губи. Врешті важко сповз на землю.

Навколо панувала досконала тиша. Не будили вже навіть благенького відлуння його натруджені ноги. Був сам, безумовно сам. Жоден голос з-за паркана не мутив глухомані самоти. Він підняв сонливий погляд від землі і пустив його уздовж підніжжя палісаду. Якась життєдайна зелена пляма вийшла назустріч натомленим очам, ніби випростана милосердна рука понад прірвою.

«Трава? – подумав. – Кущ?»

Із зусиллям доповз до того місця. Був то пучок глухої кропиви, випадково заблукалий на тій окаянній стежці. Зелена купина, немовби засоромлена, притиснулася лякливо до паркана і жила тут, оточена звідусіль ворожістю.

Мандрівник притулив спечені вуста до листків рослини, яка раптом стала йому рідною, і цілував її з дивним розчуленням. Тихі сльози, зворушливі сльози впали солоною росою на білий цвіт зілля.

Відтак він підвівся і пішов далі. Вигляд самотньої рослини його підбадьорив і надихнув свіжою енергією. Вирішив триматися до кінця і вирватися з нестямної западини.