Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Ішов далі, незважаючи на сірі щити дощок, прослизав, як тінь, уздовж дрімаючих прогонів. Минали години, а він ішов увесь час без перерви. Божевільній дорозі не було кінця. Жорстокий лабіринт парканів вився, закручувався, відскакував на боки, ламався в кути, розгортався, петляв без кінця, без кінця. Щойно, коли, хитаючись на ногах, напівпритомний, почав минати сотий закрут підряд, раптом під його ногами роззявилася чорна глибока челюсть ями… Крикнув, рефлекторно ухопившись нігтями в дошки паркана. Це його врятувало. Відновив рівновагу, що на мить пропала, і забрав ногу, яку встиг занести вже над пащею розпадини.

Вибоїна була лійковидною, широкою на шість метрів і мусила бути дуже глибока, бо дна не було видно. Виглядала, як отвір кратера, і займала собою всю ширину вулички між парканами. Мандрівник ліг животом на землю і висунув голову понад край. Не побачив у глибині нічого. Чорна, непровидна ніч відповідала звідти порожнечею.

Обережно відійшов від провалля і безрадно поглянув на той бік вулиці. Була така ж, як і та, якою йшов. Сіріло там продовження узвозу, закуте в клямри дощок, таке ж безнадійне, безплідне і порожнє, як і шлях, що лишився позаду.

Він звісив понуро голову і, сівши над розпадлиною, поринув у стан напівсонного заціпеніння. Скільки в ньому пробув, невідомо. Коли за якийсь час отямився і роззирнувся здивовано, було все, як і раніше. Те саме ніяке свинцеве небо без сонця, ті самі кліщі дерев’яних стін і той самий узвіз, зяючий порожнечею небуття…

Поглянув на годинник і стерпнув, стрілки зупинилися. Охопив його страх. Зірвався з землі і почав бігти туди, звідки прийшов. Гнав без перерви цілими годинами, виринав з однієї вулички і потрапляв у другу, виривався з другої закуреної довгої шиї, щоб опинитися в третій горлянці і т. д., і т. д. без кінця. Перед ним, біля нього і поза ним громадилися щораз новіші прогони парканів, тверді, непоступливі, жорстокі – мчали паралельним, нестямним бігом попелясті шпалери, розливався навколо сталево-сірий простір дощок…

Без порятунку, без виходу…

В якийсь момент жахливої гонитви розшалілий, спльовуючи з рота криваву піну, з божевіллям, зачаєним в очах, почав бити кулаками в кляті перегородки і копати ногами огидні щити. Паркан навіть не здригався, наче був зі сталі. У важкому і густому, як насичений розчин, повітрі розлився ледачий відгук безсилих ударів і всякнув у куряву дороги. Скривавлені руки опали безсилим жестом розчарування. І знову почалася гонитва – розпачлива, без надії, глуха…

Так минали години, дні, може, роки, поки надійшла хвилина визволення, коли роззявилася знову під ногами чорна, зяюча порожнечею прірва. Цього разу мандрівник не відступив перед нею – з посмішкою витягнув руки до вуст мороку і скочив у саму середину бездонної вікнини…

Тоді прокинувся – по той бік паркану…

[29] © Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

Шлюпка прибилася до берега. Прийняла її в опікунські рамена затишна, оточена палісадом скель, затока. Човен, причалений линвою до базальтового вилому, легко затанцював на сплесках хвиль. Більші хвилі не мали сюди доступу; море, просочившись вузькою шпарою поміж рифами до басейну серед скель, стало, як змія, якій вирвано зуби, – лагідне вже і покірне, мов дитина.

Тим загрозливіше звучали його фанфари по той бік скель. Пополудні воно було осіннє, бурхливе.

Граф Маспера подав руку дружині і допоміг висісти з човна. Її постать вимальовувалася струнким контуром на сірому тлі. Доріжкою, визубреною у базальтовій грані, вибралися понад рівень затоки. Зупинилися і, опершись на скелю, прощалися з морем.

Воно було прекрасне. Порите борознами, стрясало кучерями, як розгніваний велетень. Розщеплені пучки сонячних стріл кривавили на піні сукровицею. Над її пурпуром проносились срібні животи чайок. У безкраїй далині видніли розколисані стегна хвиль, що розсувалися і зсувалися в нестримній хіті, білі суцвіття шумовиння, оберемки пір’я на ковпаках, плюмажі на шишаках тритонів – часом водограй синьо-зеленого струменю, часом злет лазурової стіни і… порожнеча – безбережна порожнеча, озолочена кораловою посмішкою заходу. Божена притулила голову до грудей чоловіка.

– Як прекрасно і як сумно, Генріху.

А що він мовчав і лише міцніше притулив її до себе, додала:

– Я кохаю поезію цієї місцини, її дикість і смуток. А ти, Генріху?

– А я кохаю тому, що завдяки їй можу віддатися насолоді володіння тобою, Божено. Я кохаю її, бо знаю, що тут, окрім мене, не погляне на тебе жоден інший чоловік, не спочине на тобі нічий пожадливий погляд.