Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Це безперервне перебування в замкненому просторі виробило у графа і Божени таємничий симбіоз і взаємне проникнення. Графиня повільно просочила своєю особою ці дві понурі готичні кімнати і все, що знаходилося в їхніх межах. Але і вони не залишилися без впливу на неї.

Божена відчувала, як щодня щось єднає її з тими покоями, як невидима сила приковує її нерозривними вузлами до цих склепистих залів, освітлюваних понурим світлом вітражів, через які вдиралися всередину приглушений шум моря, часом крик приблудної чайки або свист осіннього вихору. Солодка і тиха, в білішій від снігу сукні, з пучком ключів у руці пересувалася каштелянова по замкових залах, солодка і тиха піддавалася волі чоловіка, коли брав її у свої неситі обійми.

Бо пристрасть Маспери з бігом років росла. Пасивність і брак відповіді збуджували його тільки ще більше; граф увесь час помилявся, що в жарі свого вогню розтопить дівочий холод і зиму. Усвідомлення того, що він постійно ґвалтує в дружині святість, додавала гріховної чарівності цим актам. Та чарівність виростала до розмірів оргазму завдяки таємничому стану, в який за роки такого життя постійно почала западати Божена під час любощів.

Вперше зауважив його Маспера в пам’ятний осінній ранок, коли завершив портрет святої Цецилії. Це була прелюдія. За кілька місяців опісля прояв повторився в підсиленій формі; дивний стан Божени, схожий на летаргію, тривав цього разу значно довше і лише через годину процедур вдалося йому відновити її свідомість. Потім напади омертвіння траплялися все частіше, в щораз то коротших проміжках часу, і були щораз довші. Інколи тіло її спочивало на подружньому ложі заціпеніле і зимне, як труп через пару годин.

Зразу той стан будив у Маспері почуття смертельного ляку і діяв стримуюче в сфері його еротичних проб. З часом граф освоївся з незвичайними проявами, а навіть знайшов у них джерело підступної насолоди. Беззахисність мертвої, дівочо-холодної, святої жінки розпалювала його пристрасть до безмеж. Не намагався вже навіть її очунювати і будити з летаргійного сну; навмисне залишав це на волю організму, щоб продовжити хвилини жахливого сп’яніння. Вершиною розкоші були моменти її пробудження, коли повільно, поступово, під його пестощами біле, зимне тіло покривалося рожевим кольором крові, в стужавілі артерії і жили повертався благословенний флюїд тепла і життя, а непорушні, прикриті шовковистими віями, очі розкривалися широко і вдаряли в нього здивуванням і тихою скаргою…

Аж трапилося щось, що відбилося на житті Маспери довічною загадкою. Одного разу летаргійний стан тягнувся надмірно. Минали години, і Божена лежала весь час штивна, зимна, без руху. Найпалкіші ласки не змогли повернути її до життя. Через сорок вісім годин омертвіння поглибилося; тіло скидалося на мертве. Жах смерті зависнув над подружнім ложем Масперів. Граф не знав, що робити. Впав на коліна і, вкриваючи її поцілунками, найчутливішими просьбами і закляттям старався завернути її з дороги вічності. Обіцяв, що зміниться на краще, присягав не торкатися більше її обожнюваного тіла. Даремно. Божена не прокинулася.

Маспера не хотів, не міг в це повірити. Зачинився в спальні з померлою і нікого не пускав усередину. Службі сказав, що пані захворіла і прагне спокою. Минули чотири жахливі дні і чотири страшніших за них ночі. У п’яту ніч, посріблену світлом місяця, коли знову чував біля останків і вдивлявся в кохані риси, почув звуки музики в сусідньому залі. Відчинив двері і побачив в еркері Божену, що грала на органі. Вона обернула до нього натхненне обличчя, усміхнулася і зникла. Тепер уже не сумнівався, що померла.

Повернувся до тіла і обійняв його прощальними обіймами. Запах останків, змішаний з трупним випаром свічок, вдарив йому до голови страхітливим чадом. У полум’ї похмурої жаги, при блиску вмираючих громниць посів її востаннє. Нараз відчув різкий біль на вустах. Зуби померлої затопилися в його губах. Повільно піднялися її повіки, і з очей стрельнули вогні життя. Вона обняла його шию білими руками, обкрутилася навколо нього, мов плющ. Зі схвильованих її грудей виплив звук, схожий на воркування закоханої горлиці і, злився з його вигуком у вакхічний двоголос тріумфу.

– Божено! Божено!

Здивування відбилося в її очах. Струснула головою на знак протесту:

– Я не Божена. Поглянь мені уважно в очі!

Поглянув і переконався, що жінка, яку тримав в обіймах, не була його дружиною. Крізь її очі дивився на нього хтось інший… З позаземної далечіні почув востаннє в житті голос померлої: