Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Божена відійшла в засвіти. Покинула тебе у фізичному плані, щоб наглядати за тобою в сфері духу. А що ти так палко полюбив мою земну постать, більше, ніж красу моєї душі, я залишаю тобі в спадщині своє тіло. Вища воля, схиляючись до моїх прохань, дозволила тій, яку тепер пестиш, зайняти тілесну оболонку, яку я покинула, і поселитися в ній біля тебе, як чоловіка. Ця заміна повинна для світу залишитися в таємниці, і тому ти будеш її всюди називати моїм ім’ям. Але мусиш знати, що належить вона до вперше втілених духів, а тому спрагла життя і діяльності. А що вона завдячує мені свій зовнішній вигляд, тому й від мене прийме своє справжнє ім’я. Ти будеш її називати під час ваших любовних забав Морфеною, тобто донькою кшталту… Прощавай, Генріху, і живи з нею щасливо! Може, Морфена в образі твоєї першої дружини дасть тобі ту повноту щастя, якої я тобі, на жаль, вділити не могла.

Такі були останні слова Божени і таким її заповіт. Маспера, слухняно скорившись її волі, вийшов з жалобної кімнати на світ з прекрасною дружиною, що спиралася на його руку. Але радості вже не зазнав. Від таємничої ночі ніколи вже посмішка не розпогодила його обличчя. Понурий, замислений, передчасно посивілий, зачинявся у бібліотеці і там пересиджував самотні години, не допускаючи до себе нікого, навіть дружини, або ж блукав порожніми замковими галереями і прислухався до звуків невловимої музики. Часом доганяв когось, витягав руки і обіймав невидиму постать пристрасними обіймами. Неодноразово заставала його дружина у баштовому еркері біля органу, як він, спершись руками на спинку крісла, мовби тулив до чийогось обличчя своє, залите слізьми. Не змогла його заспокоїти пристрасть Морфени, навпаки – підсилила ще його тугу за тією. Аж поки одного ранку, після бурхливій пристрасної ночі знайдено його було біля дружини з простреленою головою. Вийшов на шляхи вічності, щоб там зустрітися з Незабутньою.

[30] © Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

З деякого часу в моє життя вторглися загадкові сили – є якісь знаки, либонь, безневинні, вбрані в затишний покров буденності. Я визнав би випадковістю, збігом обставин те, що повторилося один, два, навіть три рази, та коли щось відбувається ледь не щодня і декілька тижнів підряд, мимоволі народжується сумнів: а чи немає тут якоїсь мети? Невже це прелюдія невідомого?.. Невже після багатьох років буденності в книзі мого життя відкриється перша таємнича сторінка?..

Хто він, цей чоловік? Чому уже місяць я постійно зустрічаю його в найнесподіваніших місцях? Що мені до цього високого сивого пана в потертій накидці?

Зустріч зазвичай відбувається не відразу – спершу він неодмінно «дає про себе знати»: за декілька хвилин до зустрічі обов’язково примариться в кому-небудь з перехожих. І схожість деколи така велика, що я готовий присягнути – знову він. І лише в останню мить, минувши незнайомця, усвідомлюю: ні, цієї людини я ніколи раніше не бачив. А за декілька хвилин зустрічаюся з ним.

Цікаво, чи навмисне він шукає зі мною зустрічей? Сумніваюся. Навпаки, схоже, він жодного разу і не зауважив мене; принаймні ніколи не дивиться в мій бік, – його м’які сіро-блакитні очі завжди спрямовані кудись у простір. Дивна людина. Невже всупереч бажанню нас зводить невловима таємнича сила? Можливо, він і не підозрює про моє існування. Навпаки, я сам переслідую його, наче тінь? Невже його попередній «знак про себе» – лише моє підсвідоме передчуття його наближення, і тому я убачаю риси незнайомця в обличчях інших людей, або він і справді сигналізує свою швидку появу, на мить нав’язуючи свою зовнішність будь-якому з перехожих?.. Здається, проблема невирішальна.

Не раз в безлюдному місці я ледве було не зважився зупинити його і просто запитати, чому він переслідує мене, але збентеження в останню мить утримувало від рішучого кроку: я не зважився на подібну вільність. Адже і він, у свою чергу, міг поставити мені таке ж питання.

Сьогодні, проходячи мостом Святого Флоріана, я знову побачив усіх трьох. Схоже, не помиляюся: я зустрічаю цих людей вже вп’яте за останній місяць. Так, дивний збіг обставин! Мідноволоса жінка надзвичайної краси стоїть на мосту біля першої правої арки і натягує рукавичку перлового кольору. За кілька кроків від неї, ближче до середини мосту, над залізним парапетом, ніби вдивляючись у течію бурхливої Дручі, схилився чоловік в рибальському комбінезоні, з рудуватою борідкою клином; коли я його минаю, погляд його відривається від води і упивається в жінку: у погляді і ненависть і безмежне обожнювання. Вона, видно, не звертає на нього жодної уваги.