Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Проте нікому цього не оповідав. Люди й так багато про нього знали; навіщо занадто втаємничувати сторонніх у царини життя власної душі?

Та якби звернув увагу на оточення і дослухався до того, що про нього в ті часи перешіптувалися, може, міг би ще щось змінити.

Мартин поглядав на пана якось дивно, з підозрою і явною недовірою. Мав бо до того багато причин. Десь у першій половині березня, ідучи пізно ввечері зі свічкою у руці з кухні до своєї комірки попри спальню начальника, спостеріг у глибині коридору постать свого господаря, яка швидко прямувала геть. Трохи здивований поспішив за ним, гадаючи, чи йому бува не привиділось. Проте доки дійшов до кінця сіней, Чарнецький зник з очей.

Занепокоєний пригодою, Мартин на пальцях закрався до покою, де застав начальника у глибокім сні.

Через кілька днів – знову вночі – повторилося те саме на сходовій клітці, Мартин зауважив пана, який пильно дивився униз, перехилившись через поруччя. Слузі мороз пробіг поза шкірою, і він кинувся до Чарнецького з криком:

– Пане, що ви робите? Боже, та то ж гріх!

Та доки добіг до місця, постать зігнулася, якось дивно зібгалася і без слова відповіді зникла у стіні. Мартин, перехрестившись, швидко зайшов до спальні, щоби переконатися, що і цього разу його господар спить камінним сном.

– Тьху ти, – муркнув старий. – Чари, чи що? Та я ж не п’яний!

І вже хотів піти до себе, коли зауважив у глибині покою нову прояву: за пару кроків над головою сплячого висів у повітрі криваво мигаючий пломінець. Мав вигляд охопленої полум’ям гілки, з якої у бік пана начальника щохвилини висувалися довгі вогняні мацаки, неначе намагалися його досягнути.

За мить вогняна нечисть квапливо відсмикнула щупальця, які були витягнуті в бік сплячого, згорнулася в монолітний стовп вогню і з тихим сичанням конаючого полум’я згасла за кілька секунд.

У кімнаті запанувала темрява, слабо розвиднена полум’ям свічки, що її слуга випустив на підлогу, Чарнецький, струнко витягнутий, спав на ліжку.

Наступного ранку Мартин обережно промовив йому щось про поганий вигляд, радив закликати лікаря, та пан Антін збув його поради жартом, ані гадки не маючи, що йому світить. А за два тижні сталася катастрофа.

То була пам’ятна для міста ніч з 28 на 29 березня. Чарнецький повернувся того дня пізно ввечері, смертельно втомлений рятунковою акцією на залізничному складі. Працював у вогні, як герой, незважаючи на смертельну небезпеку, вирятував із вогню кількох службовців, які замкнувшись десь у глибині складів, спали сном праведників. Повернувшись коло десятої ранку додому, начальник упав в одязі поперек ліжка, як мертвий, і одразу запав у глибокий сон.

Мартин, якого вже кілька днів мучив неспокій за свого пана, вірно вартував у сусідній кімнаті, час від часу заглядаючи до спальні. Коло дванадцятої години ночі його зморив глибокий сон; сива голова старого важко похилилася на рамено і безвладно спочила на столі.

Та раптом його розбудив трикратний стук. Прокинувся і, протерши очі, почав наслухати. Та звук більше не повторився. Тоді з лампою в руці зайшов до сусідньої кімнати.

Але було вже запізно.

Відкривши двері, побачив свого пана у потоці полум’я, яке тисячами щупалець неначе всмоктувалось у його тіло. Доки добіг до ліжка, полум’яна з’ява вже повністю увійшла у сплячого і згасла.

Мартин затрясся, як осиковий листок, і остовпіло дивився на пана. Раптом риси Чарнецького дивно змінилися: по нерухомому до того обличчі пробігла судома чи то нервовий спазм і, викрививши його до невпізнання, застигла дикою гримасою на вустах. Начальник пожежників, яким заволоділа якась таємнича сила, підступно опанувавши його тіло, раптом зірвався з ліжка і з диким несамовитим криком вибіг із кімнати.

Була четверта ранку. На сході блимали фіолетові відблиски. Синьо-сірий ранок відгукнувся в місті хвилями пробуджень. Рої ворон, вирваних з нічної дрімоти, оточили чорним перснем ратушу і, радісно перегукнувшись, розсілися на голих передвесняних деревах. Кілька приблудних псів, закінчивши свої нічні мандри, жирували на Ринку.

Раптом у кількох місцях виросли фонтани вогню. Червоні миготливі клуби виквітли пурпуровими квітами понад дахами і шугнули до неба. Заголосили дзвони церков, ранкову тишу роздерли крики, шум, голоси тривоги:

– Нещастя! Нещастя-а-а!!

Сім кривавих стовпів перекреслювали ранковий виднокруг – сім вогняних прапорців замайоріли над містом. Горів монастир отців реформаторів, будинок суду, староство, церква, казарми пожежної частини і два приватні будинки.