Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Йдучи, спотикаюся об різні предмети і заточуюся, як непритомний.

Наступного дня, повернувшись з редакції, я знайшов на письмовому столі листа від Ядвіги, в якому вона призначала мені найближчу зустріч у себе через тиждень, тобто знову в суботу ввечері. Термін видався мені занадто довгим: я вибрався до вілли «Під липами» вже у вівторок після обіду. Але фіртка була зачинена. Розгніваний, я обійшов садибу кілька разів, сподіваючись побачити її десь у парку на одній із алей. Але стежки були порожні – лише осінній вітер підхоплював пригорщі зів’ялого листя і безжально ганяв між довгими, сумними рядами дерев. І хоча вже зовсім стемніло, у вікнах я не побачив світла – будинок був глухий і сліпий, ніби у ньому ніхто не жив. Очевидно, господиня проводила вечори в одній із кімнат, що виходять на північ, тобто з боку найменш доступного для ока перехожих. Засмучений, я пішов геть…

Поновлювані у наступні дні спроби дали той самий результат. Я мусив підкоритися її затятості й почекати до суботи. Тільки дивувало мене безмежно, що цілий тиждень я ані разу не зустрів її в місті, в театрі чи у трамваї. Мабуть, її колишній спосіб життя зазнав принципових змін. Ядвіга Калєргіс, колись об’єкт щоденного подиву міських денді і донжуанів, королева балів, концертів і товариських розваг, жила тепер, як черниця.

Загалом, я був задоволений цим і гордий. Не маю порожніх амбіцій, як ті, що полюбляють дражнити публіку демонструванням власного щастя, не прагну хизуватися перед людьми. Навпаки – ця таємничість, ця скрадливість наших взаємин мала невимовну привабу.

Нарешті настав довгожданий день.

Цілий ранок я ходив, як причмелений. Колеги з редакції кепкували з мене, твердячи, що я, напевне, закохався.

– Цей Шамота геть збожеволів, – притишено висловився театральний критик. – За недовгий час зійшов на пси. Неможливо з ним розмовляти.

– Бери вище! Cherchez la femme! – пояснював старий, як світ, репортер. – Не інакше. Щоб мене шляк трафив.

Рівно о шостій крізь відхилені двері я зайшов до її спальні. Ядвіги ще не було. На столі парувало горнятко шоколаду, збоку на тарілці височіла піраміда з тістечок, іскрився зелений лікер.

Я сів обличчям до сусідньої кімнати і дістав сигарету з хризолітової скриньки. Тут погляд мій наштовхнувся на якийсь папірчик. Я впізнав її почерк. Написане стосувалось мене.

«Любий! Вибач за запізнення. Повернуся з міста через півгодини. До приємного побачення».

Я поцілував картку і притулив її до грудей. Після першої чарки лікеру відчув ніби сон, сонливість. Запалив чергову сигарету, механічно втупившись у грецький щит із зображенням Медузи, що виблискував на стіні. Сяюча серцевина щита мала в собі щось дивно привабливе, приковувала погляд, в’язала волю.

Незабаром я весь зосередився в одному світляному пункті, в оці змієволосої Горгони, що метало перуни спалахів. Не міг відірватися від гіпнотизуючого центру. Поволі западав у якийсь особливий стан. Оточення ніби відсунулося на дальній план, у нескінченну віддалену перспективу, а його місце заступило пишне розмаїття барв, екзотичний світ казки, субтропічна фата-моргана…

Раптом відчув на шиї теплі, м’які руки, а на устах солодкий, затяжний поцілунок. Я струсив з себе запаморочення. Біля мене стояла Ядвіга і спокусливо усміхалася. Обійняв її за талію і притягнув до себе.

– Вибач, – виправдовувався я, – не зауважив, коли ти увійшла. Цей щит так дивно приковує увагу.

Відповіла мовчазним поблажливим усміхом.

Була цього разу ще гарніша. Її врода, підкреслена грецькими шатами, володіла незбагненним чаром. З-під брів дивились чорні горді очі, з жаром пожадання, який тлів у глибині. О, яка розкіш сколихнути ці перса хвилею жаги, вилущити з холодного спокою це обличчя Юнони!

Перехиливши її через своє плече, я вдивлявся у неї, насичуючи спраглі очі безмежністю краси.

– О, яка ти прекрасна! Де ж твої коси? – питав, даремно намагаючись відхилити з її чола м’який, пречисто білий серпанок, що щільно закривав їй голову. – Хочу їх пестити, як першого разу, – пам’ятаєш? Розкинути покривалом на твоїх плечах і цілувати, цілувати, без кінця. Адже ти не забороняла мені першого вечора? Скинь цю хустку.

Вона затримала мою руку лагідно, але рішуче. На устах її заквітнув таємничий усміх і заперечливо похитала головою.

– Не можна зараз? Чому?

Знову мовчанка, і той самий заперечливий рух голови.

– Чого мовчиш? Чи пам’ятаєш, що досі не промовила до мене ані слова? Скажи мені хоч кілька слів! Хочу почути твій голос – він має бути ніжний і дзвінкий, як звук шляхетної криці.