Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Тієї ночі я повернувся до себе пізно, мусив змінити білизну, оскільки вона була забруднена кров’ю. На нозі по сьогоднішній день ще маю слід від уколу шпилькою…

Не піду більше туди! Після того, що сталося на віллі «Під липами» в останню суботу серпня, місяць тому, життя втратило для мене свою привабливість. Я посивів за одну ніч. Знайомі не впізнають мене на вулиці. Схоже на те, що я лежав тиждень без пам’яті і марив у гарячці. Лише тепер вийшов перший раз із дому. Хитаюся, мов старець, і спираюсь на палицю. Жахливий кінець!

А ось, як виглядало те, що я пережив у віллі в незабутній день 28-го серпня, через неповний рік від хвилі нав’язання фатальних взаємин. Того вечора я запізнився. Чи то рецензія, чи літературна стаття, яку треба було якнайшвидше пустити у світ, забрала дві години часу: тож прийшов о восьмій.

У спальні було зовсім темно. Спіткнувшись кілька разів об меблі й від того роздратувавшись, я голосно вигукнув:

– Добрий вечір, Ядвіго! Чому ти не засвітиш? У цій темряві можна голову зламати!

Відповіді не було. Ні найменший рух не підтвердив її присутності в кімнаті. Я почав нервово шукати сірники. Очевидно, мій намір їй не сподобався, і вона вирішила йому запобігти. Раптово я відчув на щоці холодний доторк руки і почув дуже тихий шепіт:

– Не запалюй світла. Ходи до мене, Єжи! Я в ніші.

Я здригнувся, пройнятий дивним відчуттям. Уперше за весь час нашого знайомства почув її голос – власне, її шепіт. Навпомацки наблизився до ліжка. Шепіт завмер і більше не повторювався. Я не бачив її обличчя, бо було зовсім темно, лише біліло щось невиразне. Мабуть, була в сорочці.

Витягнувши перед собою руки, хотів обійняти її і натрапив на оголені стегна. Затремтів усім тілом. Вона була шалена… І даремно шукав її уст, даремно хотів її обійняти. Тремтячими руками почав водити по подушці, нишпорити вздовж її тіла. Заплутався лише в якихось хустках, покривалах…

Мовби вся вона складалася із самого вогнища своєї плоті, ховаючи від мене все, крім нього… Нарешті терпець увірвався. Почуття приниженої гідності викликало у мене рішучий протест. Я запрагнув її уст нестримно й безповоротно. Чому мені забороняли це? Чи вже не мав і на них права?

Тут я згадав, що поряд на стіні є електричний вимикач. Ставши навколішки на ліжку, відшукав його і покрутив. Блиснуло світло й освітило кімнату. Глянув і, підхоплений невимовним жахом, вискочив з ліжка. Переді мною у сповитку мережив і атласу лежав безсоромно розпластаний, оголений по лінію живота жіночий тулуб – тулуб без грудей, без плечей, без голови…

З божевільним вереском я вилетів з покою, шаленими стрибками подолав сходи і опинився на вулиці. Серед нічної тиші мчав через міст… На ранок мене знайшли непритомним десь у саду на лавці…

Через два місяці, проходячи випадково коло вілли «Під липами», я побачив, що у парку вовтузяться робітники. Готуючи троянди до зими, вони надягали на них солом’яні ковпаки. Якийсь чоловік, вишукано одягнений, надходив із глибини алеї і щось говорив.

Гнаний непереможним бажанням, я наблизився до нього, скинувши капелюха:

– Перепрошую. Чи це будинок пані Ядвіги Калєргіс?

– Колись був її власністю, – прозвучала відповідь, – а тиждень тому родина отримала його в спадок.

Я відчув дивні спазми в горлі.

– В спадок? – запитав, якнайбайдужіше.

– Так, Ядвіга Калєрґіс померла два роки тому. Загинула незабаром після виїзду за кордон, під час однієї з подорожей в Альпи. Ви зблідли? Що з вами, пане?

– Ні… нічого. Пробачте. Дякую за інформацію.

І я, заточуючись, пішов берегом річки до міста…

[22] © Ю. Винничук, переклад українською, 2018.

Вже під час останніх клубних посиденьок поведінка і вигляд Стославського дуже мені не сподобалися. Цей зазвичай веселий і товариський чоловік змінився до невпізнання. Він не тільки не долучався до дискусії, а й виголошував репліки, не пов’язані з порушеною темою, чим неабияк спантеличував присутніх. Деякі недоброзичливці навіть кидали глумливі погляди у бік мого нефортунного товариша. Я силкувався його боронити, штучно прив’язуючи його недоладні слова до плину розмови – тоді він мляво всміхався, наче дякуючи за порятунок, а всю решту часу лише вперто мовчав.

І взагалі він справляв надто вже гнітюче враження. Непокоїла не лише його дивакувата маломовність, яка прикро суперечила його недавнім звичаям, але й загадковий зовнішній вигляд.

Завжди вифранчений, навіть надміру елегантний, того вечора заявився він у занедбаному, майже неохайному костюмі. Обличчя його, що недавно буяло парубоцьким життям, укрила хвороблива блідість, очі – в імлі задуми, безмежність і безнадія котрої творили болісний контраст зі шляхетними рисами обличчя.