Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Далі були занотовані висліди тогочасної терапії і перелік застосованих заходів.

Отже, їй зараз щонайменше 80! Феноменально! Не можу повірити!.. А Стославський твердить, що вона юна і вродлива! Можливо тут якась помилка? Але адреса! Вілла «Тофана» на Погулянці! Усе це вельми дивно! Але яким чином це пов’язано зі хворобою Казя? Його оповідь надто туманна і суб’єктивна, щоб дійти хоч якогось висновку. Що ж, залишимо справу часові.

Утім, уже наступного дня фахові обов’язки змусили мене до термінового від’їзду. Навала справ і обтяжлива праця поглинули мене настільки, що я й думати забув про історію Стославського. Допіру за місяць, повернувшись до міста, раптом згадав, що на завтра припадає термін гіпнотичного наказу. І справді, близько четвертої пополудні до мене механічним кроком зайшов Стославський.

Я запросив його сісти, приспав знову і, похваливши за сумлінне виконання наказу, пробудив зі сну.

Опритомнівши, Казьо спантеличено роздивлявся довкола, не годний утямити, як до мене потрапив. Коли я витлумачив йому ситуацію, трохи заспокоївся, проте обличчя його виказувало нехіть і невдоволення.

Упродовж місяця зміни, зауважені мною при останній зустрічі, зробили приголомшуючий поступ: він марнів із фатальною швидкістю.

Спершу я завів розмову на абстрактні теми, далекі від його загрозливого стану, ані словом не згадуючи Сару. Стославський відповідав апатично, з присилуванням, часто перериваючи розмову безглуздими, недоладними сентенціями.

Небавом я переконався, що він не орієнтується в реальності і геть утратив почуття часу і відстані. Перспектива подій і об’ємність речей перестала для нього існувати: все наче лежало в одній ідеальній площині. Давнішні враження прибрали драматичної форми сьогодення, туманне прийдешнє проникло в реальність, як дещо цілковито рівноцінне. На зміну пластичності, предметності речей прийшла парадоксальна одномірність.

Його безкровне, бліде, мов полотно, обличчя позирало на світ, наче маска, байдужа до ситуації, трагічність якої вже, певно, втратила для нього сенс під тиском таємничих спрощень. Піднята вгору бліда, мов алебастр, майже прозора рука застигла у жесті віковічної непорушності, мов символ незмінної суті буття…

Він став безвладним, рухався мляво, поволі, наче вві сні. Покірливо дозволив себе збадати. Я поставив його під штучні промені Рентгена: світло пройшло гнітюче швидко, наче й не зустрівши жодної перешкоди. Висліди аналізів суперечили всім досі відомим дослідженням: організм зазнав вражаючої редукції. У кістковому складі були наявні ознаки атрофії, позникали цілі шари тканин, повідмирали цілі ділянки клітин. Він був легенький, як дитинча – стрілки ваги вказували на сміхотливо малі позначки. Цей чоловік танув просто на очах!

Я хотів затримати його в себе і, наскільки це можливо, перешкодити остаточній руйнації. Гадав, що він не пручатиметься, та помилився. По двогодинній розмові він різко, як автомат, звівся, заміряючи йти геть. Його тягло додому, до вілли «Тофана». Либонь, від всіх життєвих інтересів залишився лише тваринний, нестримний потяг до неї, до Сари, і саме до неї поривали рештки його змарнілої особистості. Я не став його втримувати, бо відчув, що, коли не випущу, станеться щось непоправне: в його очах уже то запалювалися, то гасли вогники небезпечного, нервового збудження.

Я вирішив завезти його фіякром на віллу.

Погулянка відлягала недалеко від середмістя, і за хвилин двадцять ми дісталися цілі.

Я допоміг йому висісти і відпровадив до мармурових сходів, що вели до вілли. Біля вхідних дверей заскленої веранди на мить затримався, вагаючись, чи заходити в дім, чи вертати. Мене огорнуло раптове, непереборне бажання побачити ту жінку. Але я не насмілювався йти далі. Не Стославський стояв мені на заваді, – здається, він і не зважав на мою присутність – мене гальмувала поведінка лакея, що вибіг нам назустріч. Бездоганно виголений, у взірцевому фраку слуга привітав мого товариша глибоким поклоном, хоча я зауважив, що на його вустах грала іронічна посмішка. На мене він зиркнув, як на нахабу, котрого треба негайно спекатися.

Я вже хотів вертати до фіякра, коли оксамитова портьєра, що відділяла веранду від покоїв, розсунулася, і на її помаранчевім тлі випірнула жіноча постать.

Назвати її красунею – означало б не сказати нічого. Вона була радше демонічно, сатанинськи спокуслива. Неправильні риси обличчя, широкі м’ясисті губи і різко окреслений ніс не справляли враження вроди – але сліпучо-біла матова шкіра обличчя в контрасті з вогненним поглядом чорних, палаючих жаром очей, притягала з незборимою силою. В ній було щось від безпосередності стихії, яка, певна своєї влади, гребує всякою бутафорією.