Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Над чистим, чудесно виліпленим чолом лагідними хвилями лежали металево-лискучі кучері, скріплені на маківці королівської голівки срібним обручем. Темно-зелена сукня з легким викотом гладко збігала вздовж її королівської постави, підкреслюючи вишукані лінії стану і гнучких, по-дівочому пругких стегон.

Я уп’явся в її чаруючі, пекельні очі, зібравши в погляді усю силу волі. Вона відповіла так само поглядом, відбиваючи атаку. Так ми якийсь час змагалися. Утім, я спостеріг на її обличчі якесь вагання, непевність, острах. Вона неспокійно здригнулася. Тоді я, склавши глибокий уклін, прорік, взявши руку Стославського:

– Повертаю вам утікача, доручаю його турботливій опіці ласкавої пані.

І назвав своє прізвище.

Сара відповіла на поклін легким кивком і відхилила портьєру, запрошуючи ввійти. При цьому вона, здається, не звертала щонайменшої уваги на Стославського, який, наче загіпнотизований, не відривав від неї погляду. Прикро було на це дивитися. Якась рабська відданість, якась безмежна, псяча покора зоріла з його очей, безвідривно втуплених у володарку. На звук її голосу він нахилився до неї, ніби шукаючи опори, прихистку; жінка всміхнулася напівзневажливо-напівлагідно і, спинивши його на місці недбалим порухом долоні, наказала лакею, байдужому свідкові цієї сцени:

– Відпровадь пана до спальні – він перемучений і мусить трохи відпочити.

Слуга мовчки взяв Стославського під лікоть і майже поволочив його за собою у бічні двері.

Я пройшов за Сарою до салону.

Салон був напрочуд стильний, від долівки до самої високої стелі пооббиваний м’яким теракотовим шовком. Вікон не було, салон освітлювала масивна жирандоля, яка спускалася з центру стелі.

Попід стінами в два ряди стояли крісла, інкрустовані перлами на бильцях і поручнях. Із ніш поміж ними вихилялися екзотичні рослини у великих срібних чашах.

Трохи далі, у глибині салону, здіймався подіум з кількома сходинками, застелений сукном насиченої червоної барви. Стіл із вазою квітів, що стояв посередині подіуму, вкривала важка, оздоблена бериловими підвісками капа. Інтер’єр завершувала пара ослінчиків, східна отоманка і струнке палісандрове піаніно.

Задню стіну покою задрапувала важка заслона, схожа на портьєру, яку я бачив при вході, що ховала за хвилястою стіною незримі нетрі будинку.

Я тихо ступав, занурюючи стопи у пухнасті хутряні килимки на паркеті. Хазяйка впровадила мене на подіум і, вказавши на одне з крісел, недбало опустилася на отоманку.

Запала мовчанка. За хвилю Сара потяглася до папіросниці на маленькому столику. Помітивши, що столик стоїть трохи задалеко, я присунув його до софи, потому креснув запальничкою.

– О, дякую. – Вона затяглася димом. – Ви не курите?

– Чому ж, курю.

Я взяв цигаро і, випускаючи вгору фіолетові клуби диму, захоплено зауважив:

– О, цигара у вас казкові!

– Який же ви нудний! Ви завжди так розважаєте дам?

– Це залежить від їхнього покрою. Приміром, із вами мені ще важко спілкуватися, бо ризикую пристати на хибний тон. Мушу трохи освоїтися.

Сара глянула мені у вічі, силкуючись надати погляду вираз шовкової м’якості. У цю мить я спостеріг в її рисах вражаючу схожість зі Стославським. Вона зауважила мій подив:

– Що це з вами? Ви зараз виглядаєте на винахідника у хвилю геніального відкриття!

– Так воно і є, я щойно відкрив цікаву річ.

Вона роздратовано виструнчилася:

– І що саме? Чи не можна довідатися?

– Ви на диво схожі на Казя.

Обличчя Сари сіпнулося:

– Це вам привиджується.

– Та ні, прошу пані. Я добрий фізіономіст. Зрештою, це можна легко витлумачити: адже ви уже давно мешкаєте разом… Спільне життя робить людей схожими.

– Гм… Се ваше власне спостереження?

– Ні, ласкава пані, теорія ця, зрештою, не нова. Кілька років тому її докладно виклав доктор Жмуда.

Приписуючи вищезгадану теорію Жмуді, я злукавив, позаяк хотів впровадити до розмови його прізвище.

– Теодор Жмуда? – зацікавилася Сара. – То ви його учень?

– Та де там, – енергійно відперся я. – Ми навіть не знайомі. Читав лише його розвідки в медичному місячнику.

– Ах, так…

– А ви його знаєте?

– Так. Торік я мала легкий нервовий розлад і певний час була його пацієнткою. Вельми милий чоловік.

«Виходить, це та сама, – подумав я. – От тільки курс лікування вона відбула значно давніше, 35 років тому, у 1875-му. Отже, насправді ця жінка, квітнуча чарами юності, має вісімдесят років! Парадоксально! Нечувано! Утім, так воно і є: нотатки Жмуди і моя пам’ять заперечували всі сумніви».