Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Роєцький так і охрестив її – Погариськом. Будівництво скінчили під кінець весни, а вже на початку липня сім’я Роєцького вселилася у новий будинок.

Пані Марія була просто захоплена провінційним гніздечком і одразу відчула себе, як вдома. Юзьо, блакитноокий хлопчина, не гаючи часу, вибрався на розвідку у глиб незайманої бразильської сельви, так йому подобалось називати ялинковий гайочок, що оточував віллу, і за якийсь час вияснив з бурхливою радістю, що у ній водяться руді вивірки, а може, навіть і сарни.

Улітку німий пагорб переповнився сміхом і гомоном веселих голосів. Навіть Нерон, великий сторожовий пес з білою латкою над вухом, був цілком задоволений новою будою, радісно повискував і розмашисто метляв хвостом.

Роєцькі постановили не готувати їжі вдома. Мар’яна, котра до того виконувала обов’язки кухарки, стала просто служанкою. Обіди і вечері їли в одній з ресторацій або замовляли додому. Такий невигідний порядок пан Роєцький вважав необхідним з міркувань безпеки. Господарі намагалися не палити в кухні, щоб таким чином уникнути одної з найімовірніших причин пожежі. Бо, незважаючи на свій скепсис стосовно пересудів, пан Роєцький дав собі слово, що буде дотримуватися всіх мислимих заходів обережності. Відкинувши з погордою всі оповідки про «закляте місце», знайшов природну причину, проти котрої не бунтував його тверезий розум: «очевидячки та ненормальна частота пожеж виникала внаслідок особливих атмосферних умов, адже простір, замкнутий колом ялинок, був винятково сильно насичений киснем. Люди одразу не зорієнтувалися і були необережними, а потім… потім…» Тут у роздумах пана архіваріуса наступала неприємна павза, яку, проте, одразу заповнював приблизно таким чином: «а потім ті дурнуваті розповіді про «фатальне місце», той смішний, забобонний страх витворили певний комплекс, що спонукав до необережних вчинків: щось таке на кшталт рефлексу, якісь неусвідомлені рухи рук, якусь згубну незграбність – і тоді… горить».

Тому Роєцький постановив бути обережним, навіть надмірно обережним. Хотів рішуче переламати ланцюг забобону, який обплутав місце його помешкання, розірвати пояс вогню раз і назавжди і до решти викоренити його струменем холодної, здорової поведінки.

Гасові лампи, свічки, всякі освітлювальні й обігріваючі пристрої були рішуче вигнані з Погариська, натомість віллу освітлював і обігрівав струм, сніданки і вечері розігрівались на електричній плитці.

Лиш до запалювання цигарок і сигар Роєцький вживав бензинових запальничок, – з дотриманням усіх заходів безпеки, певна річ.

Спочатку сімейству було досить важко звикати до всіх отих нововведень і новітнього укладу, та з часом призвичаїлися. Життя у Погариську попливло спокійним, розміреним плином.

Пан Анджей працював у міському архіві від восьмої ранку до обіду, потім повертався додому, де проводив решту дня у лоні родини. Вілла була близько лісу, і це провокувало часті екскурсії, з котрих Роєцькі повертались увечері жваві і в якнайліпшому гуморі. В похмурі дні спацерували алеями свого гайочка. Десь на узбіччі пагорба Юзьо відкрив кілька гранітних блоків, з яких сочилось джерельце, метикуватий хлопець обклав його камінням і зробив таку собі цямринку – вийшла криничка, мета частих походів і джерело прохолоди у спекотливі літні дні.

А в місті найпопулярнішою темою розмов все ще лишалось життя Роєцьких і те їхнє Погарисько. Не було забави чи приватного прийняття, де б про них не говорили. А вони самі мало зустрічалися з людьми, бо кобриньська громада обминала Погарисько десятою дорогою. Люди боялися перебувати на віллі навіть півгодини.

Роєцький з великою втіхою спостерігав щодня зацікавлені міни колег, які вітали його вранці на роботі, з їхніх очей і облич визирало здивування:

– Ну, то як там у шановного пана? Ще не горіло?

Інші стрічали на вулиці, співчутливо зазирали в очі й питали, гаряче тиснучи руку:

– То як там пану мешкається? Не трапилось нічого такого?

Архіваріус боки надривав зі сміху, розповідаючи дружині про ті зустрічі. Та було і кілька відважних друзів, які час від часу відвідували Погарисько: переважно старі кавалери, які не мали що втрачати. Але і ті сиділи в час візиту, як на голках, кидаючи навколо дикі погляди загнаної в кут звірини. Ці гості дуже тішили Роєцьких. Нарешті пан Анджей порадив одному з них, щоб не вибирався на відвідини Погариська без ескорту найманої охорони. Гість образився і більше не приходив.