Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Так спокійно минув спекотливий липень, а за ним серпень, вересень і вже підходив до кінця листопад. У Погариську нічого особливого не сталося.

Громадська думка цілком змінилася. Люди почали ставитися до мешканців вілли з очевидним подивом і повагою. Як Кобринь Кобринем – ще жоден дім на Погариську не встояв і чотирьох місяців. А тут уже четвертий кінчався і – тихо… Минув листопад, почався меланхолійний грудень. Роєцький потирав руки від задоволення, з поблажливою посмішкою приймаючи привітання знайомих з приводу «щасливого пережиття критичного терміну». Гості заходили тепер на віллу щоразу частіше і засиджувались щоразу довше, неспокій і нервові рухи поволі зникали. Добре і весело було у Погариську, господарі виявилися дуже гостинними людьми. А настрій, до того веселий і спокійний, змінився на галасливий, зухвалий і самовпевнений. Роєцький немилосердно кпив з пересудів і тріумфально посміхався, пані Марія пережартовувалася з панною суддівною на теми «фатальних» днів і «заклятих» місць. Юрчик шалів околицями, і навіть Мар’яна, покоївка – неодмінно розважлива і солідна діва – жартувала в кухні і роздавала на всі боки смішки.

Поволі, непомітно у будинку виробились нові звичаї й уподобання.

– Цікаво, – зауважила якось, повернувшись з візити в Погариську, гарненька пані Сулимирська, – Роєцька віднедавна стала носити вогнисто-червоні пеньюари, вже п’ятий раз підряд приймає нас у тій барві.

Спостереження було небезпідставним. Роєцькі дійсно напрочуд полюбили всі відтінки червоного. Пані Марія вже місяць одягалась у шати різноманітних відтінків і нюансів власне тої барви, її чоловік твердив, що то їй дуже до лиця і намагався зробити їй компанію, вибираючи вогнисті, викличні краватки.

– «І прапор наш червоний», – заспівав йому наступного дня хтось з колег.

– А що, мені подобається цей колір, – відповів спокійно. – Дружина вважає, що він мені пасує. Того вистачає.

За кілька днів змінив краватку, на іншу, цеглясто-помаранчеву.

Юрцьові теж припали до смаку кольори, які носили батьки, бо почав і собі випрошувати новий костюм – червоний. І з приводу дня народження йому таки справили червоний гарнітур.

Неначе бажаючи довести до кінця лінію стилю, пан Анджей наказав у кінці листопада оббити всі покої червоними шпалерами.

– Як тут тепер тепло, який милий тон, – промовила пані Марія до чоловіка після метаморфози інтер’єру.

– Правда, кохана? – відповів, цілуючи її гарні оксамитові очі. – Здається, що тепло спливає зі стін – приємне, зігріваюче душу тепло.

Але в місті ті зміни визнали за дивацтва, а повітовий лікар, доктор Лютовський, навіть визначив те дивацтво, як «еритроманію». Той поголос невідомо якими шляхами дійшов до Роєцького, даючи йому поживу для нових дотепів.

– Ті поштивці, – звірявся він дружині, – обмовляють нас: кажуть, що ми трохи подуріли на ґрунті червоного кольору, але не знають, бідні, що самі стали жертвою набагато гіршої пожежоманії.

– То правда, – визнала пані Марія, вдивляючись у залізні сувої електричного радіатора під стіною. – Я взагалі маю таке враження, що всі ті заходи безпеки, яких ми тут дотримуємося, цілком зайві, ба навіть просто смішні. От, наприклад, дивлячись на ті мертві рури радіатора, які розсіюють темні хвилі тепла, я жалію за нашими старими добрими п’єцами. Так солодко балакалося при тріскотні вогню, у світлі червоних миготливих відсвітів на стінах.

– Ти маєш рацію, Марійко. Мені теж так здається… Та ще не все втрачене. Завтра ж накажу збудувати п’єци, будемо мати вогонь, запах живиці і снопи іскор.

– Ура! – вигукнув втішений Юзьо і аж засвітився з радощів. – У нас будуть п’єци! Буде вогонь! О, як то буде гарно і добре, татку!

І в перші дні грудня вілла обігрівалася вже по-старому п’єцами, а в салоні у великому старосвітському коминку бушував веселий вогонь.

Зробивши перший крок, треба йти далі. Роєцький, осмілівши, дійшов до цілковитого зухвальства. Протягом грудня перестали їсти у ресторанах, Мар’яна на превелику свою радість знову зайнялась гастрономічними проблемами сім’ї.

– Ну, то вже порядок, прошу вельможного панства, – виголосила вона, вносячи перший раз до столової обід власного виробництва. – Чи ж це чувано – брати обіди і вечері у якійсь харчевні. Та ж вдома кухня, як золото, начиння блищить, як діаманти, а ми тільки те й робимо, що носимо з ресторації тоту бридоту, ніби нема кому приготувати. Світ такого не видів.