Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Все, що могли сказати на оборону своєї позиції його знайомі, мало присмак забобонів і марновірства, котрі зродились на тлі випадкового збігу обставин. Те, що вони писали, було, очевидно, виразом опінії міста стосовно тої справи. Панові Анджею глибоко запала у пам’ять розмова з якимось робітником, яка відбулась в Кобрині неподалік «того місця».

То було під вечір, коло восьмої години. Роєцький прогулювався вузенькими вуличками, шукаючи місце під будівництво вілли, бо інтереси праці змушували шукати якогось тихого, негамірного місця. Йому не імпонували ані готелі, ані його власне помешкання на Довгій, тому постановив вибудувати собі власний будинок десь далеко від галасливого центру міста і перевезти туди сім’ю. Не міг лише надибати відповідного місця.

Уже тиждень никав околицями, доки врешті забрів на вуличку, що круто піднімалась догори поміж пагорбів. То тут, то там з-посеред сосен вигулькували затишні будиночки. У вікнах інколи помічав легенький порух фіранок. Цікаві очі проводжали його. Проминув останні одноповерхові будинки і повертав уже направо на якийсь лужок, коли раптом його увагу привернула група ялинок, розкинута колом на невеликому пагорбку над річкою.

Це місце одразу припало йому до душі. Розташування дуже гарне, далеке від приміського сопуху, на тлі зелених лук і синявої стіни лісу під обрієм.

Роєцький перейшов кладку через потічок, що огинав пагорбок півколом, і почав наближатися до облюбованого місця. Добиратись було на диво легко: декілька кам’яних сходинок вели на вершину. Кущі були такими густими, що Роєцький не міг нічого крізь них побачити. Аж обминувши пагорб з північного боку, натрапив на широку просіку між деревами, якою і пройшов досередини. Тут йому відкрилося сумне видовище. Простір, який заслоняли ялинки, був згарищем.

З камінних фундаментів стирчали обвуглені балки, з двох боків, де збереглися стіни, такі вже ветхі, що аж хиталися під подувами вітру, повідставали шпалери, немов клапті здертої шкіри, замість даху усе покривало високе небо.

Натреноване око могло помітити, що будинок був збудований і оснащений з певним комфортом. Коло нього була альтанка, оплетена диким виноградом, яку вогонь не зачепив, дві грецькі статуї на клумбах і цистерна з червоного піриту. Поміж двома соснами хилитався на вечірньому вітрі мотузяний гамак.

Здавалося, що пожежа не зачепила жодної ялинки, які оточували будинок. Дивно, але факт.

«Чудове місце», – подумав собі Роєцький, наближаючись до решток кам’яної тераси. В цю мить він почув за однією з уцілілих стін брязкіт металу.

– Хтось тут є, – шепнув сам до себе.

Раптом з-за обсмалених одвірків появився якийсь чолов’яга, переступив стос цурпалків і привітався, піднявши капелюха.

– Славайсу, пане!

– Слава навіки… Чи не знаєте випадково, чий то дім згорів?

– Та знаю. Тут перед кількома літами погорів такий пан Должицький, інжінір. А тоді виїхав до Америки. Вже зо п’ять літ, як тото згоріло – і так стоїть, як на другий день по пожежі. Бояться люди зачіпати. А я собі ту межи тим всім надибав залізні гаки, щоби вибирати вугля, то нині хтів забрати. Воно й так нікому не придалобися, а я, прошу пана, тесля і муляр.

– А, ну так, розумію, пане тесля. Але мене дивує, що тут ніхто до тих пір не побудувався. Шкода місця – таке гарне розташування, такий мальовничий закуток… Чи пан Должицький, як виїжджав, якось розпорядився щодо того ґрунту?

– Як я чув, – пояснив ремісник, – мало не задармо відступив те місце громаді міста.

– Задармо? Таке гарне місце і то після такої втрати?!

Тесля змовницьки всміхнувся.

– Та й так не знайшов би на ту землю купця. Я вже пану казав, що за п’ять літ на те місце ніхто не злакомився. То так є. Хто потребує певної страти?.. Всі ж знають, що пан Должицький був не першим, хто попікся на тому інтересі. Та що тут багато говорити – Погарисько і все.

– Погарисько? Не розумію. Та то просто погорільщина.

– Так, пане. Погарисько. Я знаю, що кажу. Погорільщина – то ще іншого. Тутешні назвали те місце Погариськом тому, що тут ще жодна кам’яниця цілою не зосталася. Кождий дім, хоч би яким моцним був, раніше чи пізніше мусить згоріти. Люди кажуть, жоден не встояв і чотири місяці. Тьху, – додав, спльовуючи на землю, – закляте місце та й все!

Архіваріус недовірливо посміхнувся.

– Дійсно, цікавий збіг обставин. То так виглядає, ніби вогонь просто заповзявся на той пагорб.

Тесля вигукнув:

– «Не виглядає», прошу пана, і не «ніби», – а таки так і є. Але заповзявся він не на цілий пагорб, бо тих ялинок, як пан видить, цілком не зачепив, а тілько на саму середину, то значить на те місце, де ставлять кам’яниці.