Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Шпонар двоївся і троївся. Був усюди. Як демон спасіння, стрибав у найбільший вогонь, із безмежним презирством до життя зависав над прірвою, і щохвилини, мов линвоходець, гойдався між небом і землею. Власноручно виніс з полум’я двадцять осіб, врятував від небезпеки двох колег, забезпечив відступ кільком іншим. Але безперервно його переслідував привид червоної діви, дражнив запах її вогняного волосся. Тут виринуло її обличчя з туманного диму, там прошмигнула її кривава постать на тлі ґанку, який уже валився, а в іншому місці розвівалися пекельні коси.

Про те, щоб уцілів будинок не могло вже й бути мови; дотліваючі балки верхніх поверхів падали з гуркотом додолу, продірявлена, як решето, стеля обвалювалася з гуркотом. Купка мешканців із четвертого поверху зібралася біля одного із вікон: двоє людей похилого віку, якась хвора каліка і молода мати з немовлям біля грудей.

Пожежники під орудою сержанта поспішно пришпилювали великий рятунковий мішок, яким спускали мешканців на землю. Раптом пролунав крик жінки із вікна. Нещасна, притримуючи лівою рукою дитину, показувала другою рукою на клубовисько полум’я, яке з жахливою швидкістю наближалося з глибини покою. Клуби жовтого, кусючого, кучерявого диму оповили цю трагічну групу.

В мить, коли подув вітер і розвіяв дим, Шпонар побачив жахливу картину. Через вікно по-зміїному вигнулася Червона Маґда і своїм вогняним мацаком намагалася підпалити великий рятунковий мішок. Сатанинська посмішка грала на губах діви, радість осяювала обличчя в обрамленні пломеніючого волосся. Єхидне жало уже досягало полотна…

– Ісусе, Маріє! – застогнав Шпонар. – Згинь, маро!

І накресливши у повітрі знак хреста, кинув у неї топірцем. Удар потрапив у чоло. Пролунав жахливий зойк і довге, протяжне виття. Червона примара квапливо відступила у глибину дому і зникла безслідно.

Сержант провів рукою по чолу і роззирнувся довкола, його почали покидати сили, і на допомогу прийшли його товариші. Пожежа відступила і почала гаснути, ось уже й помпи нарешті перемогли. На небі посіріло, і смертельно змучені, почорнілі від диму пожежники спустилися по драбинах, останнім зійшов Петро Шпонар…

Враз до нього долинули якісь вигуки. З натовпу, який зібрався під обгорілим будинком, хтось прокричав жахливе прізвисько:

– Червона Маґда! Червона Маґда!

Натовп схвильовано загудів:

– Розступитися! Розступитися! То її батько!

Пожежник ішов, наче п’яний, під батогами поглядів, завернув ліворуч, до якоїсь малої комірки, яка дивом уціліла в пожежі. Тут у кутку він побачив у калюжі крові бездиханне тіло своєї доньки; із жахливо надвоє розколотого черепа сочилася чорна, в’язка сукровиця.

– Маґдусю! Маґдусю моя! – заголосив нелюдськи і заточився непритомний під стіну.

[18] © М. Трофимук, переклад українською, 1993.

Роєцький відкрив один лист з великої купи, яка лежала на таці, перебіг швидко очима кілька рядків і відкинув.

– Стара баєчка, – позіхнув, недбалим рухом беручи наступний. – Набридло, – муркнув за мить, знеохочено відкидаючи і його.

Третій лист привернув його увагу.

– «Приятелю, – писав якийсь анонім. – Не зважай на забобони. Залиш їх старим бабам і перестарілим маразматикам. Не відступай від свого наміру. Будь рішучим… Доброзичливець».

– Гм, гм, – буркнув замислено, вдивляючись у червоний підпис «Доброзичливця». – Гм, гм… Видно, що люди дуже зацікавились тою справою.

Встав з крісла, вийняв з шухляди письмового столу великий пакунок паперу, загорнутий у жовтий папір. Вибрав кілька аркушів і розіклав перед собою на столі.

«Цікаво, – думав, порівнюючи їх з тим, якого щойно отримав. – Листи різні, а зміст майже всюди однаковий. І ті анонімні підписи, та ще й червоним чорнилом чи олівцем! Цікаво. Цікаво!.. Що б то мало значити? Історія комічна і водночас таємнича. Клуб якийсь червоний, чи що? Якийсь ідіотизм».

То вже починало його трохи злити. Бо з того часу, відколи вирішив побудувати віллу на околиці Кобриня, до нього почали напливати з усіх усюд листи. Найдивнішим було те, що непрошені дорадники належали до двох різних таборів: одні, яких Роєцький назвав собі «червоними», – настирливо заохочували його до будівництва, інші, – знав їх особисто, або ж колись чув про тих осіб (вони підписувались власними іменами), – відраджували його з таким же запалом, пробуючи будь-що відвернути від «шаленого наміру».

Взагалі, більше довіри викликали противники наміру, бо виступали з відкритим заборолом, не криючись під криптонімами і таємничими ініціалами. З іншого боку, запросини «червоних» мали присмак сенсації, будили авантурну жилку, що глибоко вп’ялася в характер працьовитого архіваріуса. Але їхня застережна аргументація не витримувала критики.