Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Вогонь знищив півспальні, спалив дотла кілька коштовних меблів; знищив значну частину білизни і одягу. Роєцькі дивились на те спокійно, щоб не сказати байдуже. Жадали лише пожежних емоцій, спраглі «червоних вражень».

Ще до приходу світанку пан Анджей старанно приховував усі сліди своїх забав. Мар’яна не мала права нікому з міста розповідати ані словом про те, що діється у будинку – під загрозою моментального звільнення. Дивна річ – пан Анджей, сподіваючись на співрозуміння дружини і дитини, – неначе соромився свого захоплення.

Шкода, якої завдавали штучні пожежі в будинку, усувалась таємно і дуже старанно. В разі несподіваного візиту моментально ховалися пошкоджені меблі, квапливо затиралися зрадливі сліди, або ж спритна Мар’яна приводила гостя в той покій, де не було жодних компрометуючих слідів.

Проте постійна необхідність критися від знайомих дражнила амбіції Роєцького. Врешті-решт йому це набридло і постановив встругнути гостям такого вибрику, який був би одночасно і актом помсти.

Котроїсь неділі, коли велелюдне запрошене товариство забавлялося в салоні Погариська, раптом від свічки зайнялася портьєра, що висіла над дверима. Хтось крикнув «Пожежа!» – і вибухнула нечувана паніка. Кілька пань зомліло, кілька вискочили через вікно на двадцятиградусний мороз у вечірньому одязі. За кілька секунд Роєцький загасив «пожежу» і з сардонічною посмішкою почав запрошувати переполошених гостей знову до забави. Та люди не мали охоти повертатися до веселощів і поспішно розходилися додому, супроводжувані іронічними поглядами господарів.

– А бачте, любі панове, – прощався з ними невгамовний Роєцький. – Як гадаєте? Чи такий вже страшний вогонь на Погариську?

– Так, так, так, пан має рацію, коханий пане Анджею: я подивований тою енергією, з якою пан приборкав трикляту стихію, – визнавав один з другим. – Та ліпше, коханий пане, не бавитися з вогнем: обережність не завадить.

І бочком, бочком вислизали з вілли.

Так минув лютий і почалися березневі завірюхи. Роєцький все бавився у пожежі. Проте мотиви забави потроху мінялись. Якщо спочатку йшлося в першу чергу про задоволення від гасіння вогню, то тепер сатисфакція від перемоги поступилася місцем непереборній потребі вогню заради вогню. Тому момент гасіння відкладався щораз на довше, а вогню дозволялось щораз свобідніше розгорятися. Роєцький мусив спочатку доволі натішити погляд видовищем розбурханого вогню, а вже лиш тоді вирішував гасити.

Траплялися надто критичні хвилі, і гра ставала дійсно азартною. Проте, зважаючи на небезпеку, яка загрожувала родині, пан Анджей ніколи не був задоволеним. Йому завжди здавалося, що почав гасити занадто рано, що можна було ще нап’ясти струну на тон вище. Поза тим, інтуїтивно відчував, що ті іграшки є лише прелюдією до чогось більшого, що то лише тінь справжньої забави.

І не помилився. Незабаром мав наступити той момент, що його так прагнув. Це сталося 19 березня, на сам День св. Йосифа.

Роєцькі повернулися додому пізно вночі після гучної забави в панства Вороновичів. Пані Марія, втомлена незліченними турами вальсу, незабаром запала у глибокий сон. Роєцькому не спалось. Запалив цигарку, лежачи на спині, і поринув у якісь неокреслені марення. Поволі образи почали набирати чітких форм і насичених барв, аж виник виразний контур будинку, що яскраво палав. Роєцький знав той будинок. То був Палац дожів у Венеції. Він бачив його кілька років тому під час подорожі за кордон. Тепер перед його очима виразно бовваніла пурпурово-кривава будівля на тлі чорної, душної літньої ночі.

Чому він уявив власне той палац? Сам не знав. Чув лише шквар вогню і виразний запах горілого – дуже виразний, дуже близький, ось поруч, за яку пару кроків…

Встав з ліжка, і, як сновида, запалив свічки. Затуляючи світло рукою, почав шукати чогось у скрині. Знайшов пакунок, приготований віддавна. Розв’язав. Посипалися сувої паклі. Підклав під шафу круглий згорток лахів і підпалив. Не оглядаючись, перейшов до салону, підкинув під фотель кілька сувоїв лахміття і, приклавши на мить свічки, покрався до їдальні.

За мить уже підпалював стіл у кухні і, душачись від диму, розкладав вогнище в покою для забав. Коли переходив до лазнички, дорогу йому заступило потужне полум’я, що бухало з алькову.

Засміявся до нього нервовим, коротким усміхом і зник у глибині коридору з пучком запалених шмат у руці…

Над ранок у Кобрині обізвалися тривожні дзвони.