Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Замовк і глянув на мене. Хоч не розумів я того, що він казав, слова його, промовлені із силою переконання, подіяли на мене. Він усміхнувся своєю доброю усмішкою і додав заспокійливо:

– Може, те, що маю на душі, не сталося, може, тут трапилося щось зовсім інше. Голову догори! Незабаром про все дізнаємося. Ми вже на місці.

Саме досягли мети подорожі. Через широко розчинену в’їзну браму услід за майстром я зайшов на просте подвір’я, з якого безліч дверей провадило до броварняних будівель. На порозі однієї сиділа садівничиха з дитям біля грудей, в глибині, спираючись на одвірок, стояв її чоловік. Уздрівши нас, він зніяковів і з помітним збентеженням вийшов назустріч:

– Ви до нас, напевно, у справі того комина?

– Авжеж, – відповів холодно майстер, – до вас, тільки не щодо комина, а щодо тих двох людей, яких ми надсилали для його прочищення.

Хвилювання садівника виразно зросло, не знав куди очі подіти.

– Мої підмайстри досі не повернулися з броварні! – вигукнув Калина, грізно дивлячись на нього. – Що тут з ними сталося? Ви мені за них відповісте!

– Але ж, пане майстер, – пробелькотів садівник, – направду не відаємо, що ж, власне, їм заподіялося. Ми гадали, що перший уже знайшовся, а про другого теж не потрафимо дати вам жодних пояснень. Учора в моїй присутності він увійшов до комина через двері в кухонній стіні, якийсь час я виразно чув, як він зішкрябував сажу, і був би дочекався кінця операції, коли б не покликали мене надвір. Я вийшов на пару годин, а після повернення вже про димар і вашого підмайстра не було мови. Вважаючи, що він, прочистивши комин, повернувся до міста, ми зачинили вентиляційний хід на ніч. Щойно тепер, як побачили ми вас на нашому подвір’ї, стало мені якось не по собі, раптом спало на думку, чи часом, боронь Боже, не повторилося те саме, що два дні тому. На моє нещастя, я вгадав. Але що це може бути, пане Калина? Що робити?.. Чим зарадити?.. Я ні в чому не винен, – додав він, безпорадно розводячи руками.

– Не треба було принаймні зачиняти двері від комина, темното! – несамовито вигукнув Калина. – За мною, Петрусю! – крикнув він, тягнучи мене за руку. – Не маю зайвої хвилини. Ведіть нас до коминового отвору!

– Тут, у куті, – вказав садівник на прямокутний контур дверей від комина.

Калина рушив у той бік, але я, випереджаючи його, нетерпляче смикнув клямку і відчинив.

Повіяло на нас димним смородом і посипалося на підлогу трохи сажі.

Поки майстер встиг мені перешкодити, я вже вкляк у отворі і, витягнувши руку вгору, приготувався дряпатися наверх.

– Пусти мене, вар’яте! – обізвався за мною гнівливий голос Калини. – Це моя справа, а ти тим часом пристав драбину до даху і вилізь на гору пильнувати отвору.

Вперше тоді я не послухався його. Якесь скажене завзяття і бажання знати правду опанували мене цілковито.

– То ви самі, майстре, займіть ту позицію! – вигукнув я у відповідь. – Обіцяю тим часом чекати сигналу тут, унизу.

Калина гидко вилаявся і нерадо послухав моєї команди. Незабаром я почув, як віддаляються його кроки.

Відтак я міцніше зав’язав собі на підборідді хустку з шовковою латкою, підтягнув пояс і міцніше стиснув топірець. Не минуло й двох отченашів, як одразу за коліном коминового тунелю, що йшов просто догори, почувся стукіт спущеної на шнурі кулі: Калина був уже на даху і давав мені умовлений сигнал.

Я негайно порачкував до коліна і, навпомацки відшукавши кулю, потягнув її тричі на знак того, що сигнал отримав і розпочинаю рух догори.

Проминувши комин, я випростався й інстинктивно прикрив голову піднесеною сокирою.

Димохід був широкий, але грубо обліплений сажею. Тут, надолині, при самій основі, утворилися цілі шари легкозаймистого «шкла», які світилися холодним металевим полиском в імлистому просвітку, що йшов згори.

Я кинув погляд наверх, туди, де вертикальні стіни сходилися у ясніючий денним світлом кружок отвору і… затремтів.

Над собою, трохи вище леза моєї сокири, я побачив у напівсвітлі димаря якусь білу, сніжно-білу істоту, що вп’ялася в мене парою величезних жовтих совиних витрішок.

Створіння, подібне чи то до мавпи, чи то до величезної жаби, тримало в передніх пазурах, з’єднаних перетинками, щось темне, подібне на людську руку, безвладно відхилену від тулуба, який невиразною крученою лінією вимальовувався тут же поруч на сусідній стіні.

Залитий холодним потом, я вперся ногами у стіни комина і легко підтягнувся догори. Тоді з широкої, розтягнутої від вуха до вуха пащеки страховиська вирвався особливий, хижий звук, страховище скреготало зубами, наче мавпа.