Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Мій рух його наполохав, і воно змінило позицію, тоді широка смуга світла впала у глибину темниці і виразно відкрила мені жахливу картину.

Причіплене якимсь дивом, ніби приліплене до стіни мацаками пальців, чудовисько міцно тримало в своїх обіймах Бедроня, вкриті білим пухом задні лапи навхрест обвилися навколо ніг жертви, тоді, як видовжений, мов у мурахоїда, писочок прикипів хтивим поцілунком до скроні нещасного.

Від оскаженіння мої очі налилися кров’ю, і, здолавши страх, я зіп’явся знову на кількадесят сантиметрів. Біле створіння, мабуть, занепокоєне, почало стригти схожими на ложки вухами і скреготати щораз голосніше, але з місця не рушило.

Я бачив його марні зусилля, бачив, як воно намагалося то ніби скочити на мене, то ніби кинутися вгору. Але ті кидання були якісь незграбні, якісь дуже обважнілі, здавалося, що воно стало мляве, мов удав, який проковтнув жертву, або стуманіло, мов п’явка від надміру випитої крові, тільки булькаті сліпаки, круглі, мов тарілки, впинало в мене щораз впертіше і цим залякувало…

Але шквал гніву взяв у мені гору над страхом. Я різко відкинув руку із сокирою і з усієї сили рубанув огидний білий череп.

Удар був сильний і влучний. В одну мить згасла пара величезних сліпаків, щось тернулося об мене в падінні, і я почув під собою глухий гуркіт, дивна істота впала на спід комину, тягнучи за собою свою жертву.

Остуда збридження пройняла мене до кісток, я не мав уже відваги злізти вниз і переконатися, що завдав смертельного удару.

Залишався шлях нагору, на дах. Утім, я і так уже був на середині комину, згори з отвору до мене долітали волання Калини.

Тож я почав швидко дертися на верхівку, впираючись ліктями і ногами з усіх сил. Та хто змалює мій жах, коли трохи вище я вгледів повішений на виставленому зі стіни гаку труп Козульки?

Тіло бідаки було страшенно, неймовірно схудле і висохле на тріску – майже сама шкіра і кістки – підвуджене димом, витягнуте, мов струна, сухе й тверде, як кавалок дерева.

Тремтячими руками я відп’яв трупа з гака і, обв’язавши його пару разів шнуром від кулі, дав знак Калині подвійним смиканням.

Через пару хвилин я опинився на даху, де на мене чекав майстер з витягнутим уже тілом Козульки. Зустрів мене похмуро, з наморщеним чолом.

– Де другий? – запитав коротко.

У кількох словах я оповів йому все.

Коли ми обережно знесли вниз по драбині тіло Козульки, майстер тихо промовив:

– Білий Упир. Це він – я передчував, що це він.

Мовчки ми проминули сіни, дві кімнати і повернулися до кухні. Не було тут живої душі, родина садівника перебралася в крило будинку.

Поклавши труп під стіною, ми підійшли до отвору комину. З нього виглядала пара босих задерев’янілих ніг.

Ми витягли нещасного товариша і поклали на підлозі поруч з Козулькою.

– Бачиш ті дві маленькі ранки на скронях в обох? – запитав Калина придушеним голосом. – То його знак. Сюди вражає свої жертви. Білий Упир! Білий Упир! – повторив він пару разів.

– Мушу його докінчити, – відповів я затято, – може, ще не здох.

– Сумніваюся. Він дістав своє – не терпить-бо світла. А втім, побачимо.

І ми заглянули в комин.

У глибині невиразно мріло щось біле. Калина роззирнувся по кухні і, побачивши довгу жердину із залізним гаком на кінці, встромив її в комин. По хвилі почав витягати…

Я побачив, як якийсь білий клубок звільна виринав з глибини отвору, якесь сніжне, пухнасте руно наближалося до краю вентиля.

Але поступово рештки Упира ніби танули, скорочувалися і гасли. Коли нарешті Калина витягнув цілу жердину, з гачка звисав лише невеличкий молочно-білий жмуток якоїсь дивної речовини: була лапата і розкуйовджена, ніби м’який, податливий кожушок, ніби пух – зовсім, як сажа – тільки біла, сліпочо сніжно-біла…

Утім, жмуток зсунувся з гака і впав на підлогу. І тоді відбулася в ньому дивна переміна, за мить біла куля зчорніла на вугіль, і біля стіп сажотрусів залишилася велика виблискуюча металом купа чорної, як смола, сажі.

– Ото, що з нього зосталося, – прошепотів замислено Калина. А за хвилю додав мовби про себе: – З сажі постав і в сажу перейшов.

Поклавши на ноші нещасливих наших товаришів, віднесли ми їх до міста.

Незадовго після того нас обох із майстром обсипало. По всьому тілу з’явилися великі білі крапинки, ніби перлові крупи, і не сходили кілька днів. Потім зникли так само несподівано і без сліду.

[20] © М. Трофимук, переклад українською, 1993.