Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Куди? До робітні? Це неможливо! Чоловік носить ключ завжди зі собою.

– Пішлемо по слюсара, прошу не перейматися.

– Ні! Я не можу цього дозволити. Зауважить.

– Нема чого боятися. Замок накажемо мерщій направити.

Пані Ванда поступилася.

Через годину я ввійшов до загадкового «святая святих», а професорова з тривогою виглядала із спальні. Припущення мої справдилися цілковито: у так званій лабораторії я застав зануреного в сон Стахура. Не роздягнувся навіть, лежав у своєму обдертому, зашморганому вбранні. Сон його мав ознаки абсолютно подібні до тих, які зауважила пані Челява у чоловіка, – тіло було наче задубіле, крижане, серце не билося. Стахур спав кам’яним сном.

Заохочена мною пані Ванда підійшла до двійника, аби розпізнати нічного зайду, який стільки разів затьмарював їй години спочинку. Бідна жінка зупинилася у безпорадній задумі перед незвичним феноменом і лише після мого зауваження, що час вертати, прокинулася від задуми.

Закликаний повторно слюсар направив замок, після чого я знову зачинив двері «робітні».

– А тепер, – промовив на прощання, – я маю до вас, шановна добродійко, маленьке прохання.

– Прошу, пане докторе. Про що йдеться?

– Хотів би особисто познайомитися з професором. Для цього прошу бути з ним нині о п’ятій пополудні в кав’ярні, яку ви завжди відвідуєте. Спосіб нав’язання знайомства я знайду сам. Звичайно, Ви мене ані словом не зрадите, і ми познайомимося сьогодні лише вперше. Розумієте мене, люба пані?

– Радо погоджуюся, але за умови, що ви його не наразите на щось неприємне. Хочу, щоби він за всяку ціну уник компрометації.

Пообіцявши найсуворішу конфіденційність, я попрощався і повернувся до себе.

Матеріал у справі Челяви, зібраний, починаючи від вчорашньої ночі, виглядав тепер дуже цікаво. Треба було лишень проаналізувати його і зробити висновки.

Я не сумнівався тепер анітрохи, що між ученим і Стахуром існує особливий психофізичний зв’язок, завдяки якому стан яви першого супроводило близьке до каталепсії, але не ідентичне їй западання у сон другого; спільним обом життєвий струм, здавалося, переходив від одного до другого, роблячи неможливим одночасний біологічний процес; ці люди, ймовірно, ніколи не промовили між собою жодного слова, не зазирнули один одному у вічі – не могли, навіть якби хотіли.

А проте один знав із дивовижною докладністю про враження іншого. Хоч треба було цей пункт перевірити. А якщо Стахур, не маючи змоги порозумітися іншим чином, після кожної відгуляної ночі залишав письмовий звіт своєму спільникові? І навпаки.

Я мусив обов’язково познайомитися з Челявою, мати з ним якісь спільні, хоч дрібненькі враження, байдужі щодо справи, яка цікавить одночасно і його, і брата Стахура. Про певні подробиці, пов’язані з цією дрібницею, можна було би потім злегка згадати в присутності нічного волоцюги, а якщо відповість належним резонансом, припущення мої щодо тотожності пам’яті в обох і щодо пов’язаних із цим питань перетворяться на тверду впевненість.

А тому я нетерпляче чекав на п’яту годину вечора, коли мало відбутися знайомство.

Близько пів до п’ятої Челяви з’явилися в кав’ярні. Професор зайняв місце поруч із дружиною під вікном і занурився у читання щоденних часописів. Я присів до сусіднього столика, віддавши легкий поклін пані Ванді. Закінчивши перегляд газет, Челява розпочав із дружиною розмову про якісь другорядні речі. Я був заклопотаний, як зав’язати знайомство, але щастя мені сприяло. Вчений, завзятий шахіст, почав через хвилину нарікати, що нема його постійного партнера, якого безуспішно виглядав у залі. Я скористався з нагоди і, наблизившись до його столика, відрекомендувався, пропонуючи партію шахів.

Челява, хоч і дещо здивований, охоче погодився, і ми почали гру. Мушу визнати, грав він чудово, але і я маю певну вправність. Тож фортуна вагалася між обома сторонами: то я отримував мат, то він терпів поразку. Поволі він розохотився і сам вимагав реваншу.

Протягом гри розмовляли ми мало; лише раз погляд його задумливих очей зупинився на мені трохи довше.

– Знаєте, – промовив, затримуючи руку на фігурі, – здається мені, що ми звідкись знайомі. Але де це могло бути? Ваше обличчя дуже мені когось нагадує.

– Цілком можливо, пане професоре. Я був Вашим довголітнім слухачем, – поспішив я з поясненням.

– Ах так, маєте рацію. Але щороку змінюється переді мною стільки облич, що важко запам’ятати.

І, заспокоєний, зробив хід турою.