Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

А час плинув швидко і наближалася фатальна восьма година. Четверта за чергою партія, яку ми розпочали після сьомої години, обіцяла затягнутися надовго. Я навмисно довше замислювався над кожним ходом й ускладнював ситуацію на шахівниці. Челява нервував і постійно зиркав на годинник. Нарешті урвав гру в дуже напружену мить і вибачився за прикрість.

– Маю сьогодні ще засідання о восьмій, – збрехав невдало. – Але партію цю мусимо закінчити завтра. Становище надзвичайно цікаве. Може, запам’ятати би собі цю ситуацію? Адже ви мені не відмовите, чи не так?

– З найбільшою приємністю, пане професоре.

Й уважно глянувши ще раз на шахівницю, ми розпрощалися.

Повернувшись до себе, я знову здійснив метаморфозу своєї зовнішності у стилі вчорашньої ночі й перед одинадцятою вже сидів у корчмі. Брат Стахур дещо спізнився і прийшов у дуже недоброму гуморі. Одразу ж після прибуття зажадав дві склянки абсенту й одним духом вихилив обидві: без сумніву мав намір упитися. Після полуночі шаленів, як має бути.

У слушну мить я відтягнув його убік, пропонуючи зіграти у шахи.

– Знаєш, – теревенив я, – один із моїх знайомих загадав мені шахову головоломку. Уяви собі, грав з якимсь йогомостем, але через брак часу мусив гру припинити. Кінцеве розташування фігур запам’ятав, обіцяючи собі докінчити партію згодом. Ситуація дуже цікава, може, розв’язали би її вдвох? Візьмеш білі, позиція яких вигідніша. Гратимеш, Стахуре?

– Ну добре, літераторе, – відповів він, трохи зворушений, – розставляй, але швидко, бо маю сьогодні залагодити ще одну архіважливу справу.

Я почав розставляти фігури, відтворюючи ситуацію з недокінченої партії з професором. Пам’ять маю непогану і незабаром зреконструював позицію чорних.

Перейшовши відтак до реконструкції протилежної сторони, навмисно розставив три фігури на невідповідному місті, свідомо фальшуючи істинну ситуацію.

Стахур уважно подивився на шахівницю, потім підніс на мене прискіпливі очі.

– Як називається той твій знайомий, котрий перервав цю партію? – запитав зацікавлено.

Назвав йому своє справжнє прізвище.

– Ага! Так, правда, все в порядку. Але, знаєш що, любий Дзержбо? Або тобі, або тому молодому лікареві зрадила пам’ять. Ти помилився у трьох місцях.

І спокійно пересунув фігури на належні позиції.

Хоч я чекав цього, але важко було мені приховати здивування. Стахур, зауваживши вираз мого обличчя, засміявся, тріумфуючи:

– Ну що, чи не правда, що так стояли?

Я без вагання погодився.

– Але звідки, до дідька, можеш щось таке знати? Мабуть, не на підставі шахової техніки? Зроблені мною істотні помилки ні в чому не суперечать техніці гри.

– Знаєш що, Дзержбо? – відповів він, трохи помовчавши. – Облишмо в спокої ці фігури. Я сьогодні надто збентежений, аби добре грати. Натомість займімося чим іншим. Не уявляєш навіть, якої цікавої справи ти торкнувся, ставлячи мені випадком свою загадку. Та я тобі загадаю ще цікавішу, яка й не снилася нашим мудрецям. Зузу, серденько, подай-но ще чарчину! – гукнув він молодій кельнерці, що проходила поруч, і пригорнув її широкими обіймами.

Дівчина спритно вихопилася з них, щоби невдовзі повернутися із замовленим напоєм. Стахур посадив її собі на коліна і, обсипавши цілою гамою плебейських пестощів, знову випустив зі своїх обіймів.

– Тепер можеш летіти, голубко.

– Розкішна дівка, – звернувся до мене, вказуючи на неї. – Що за тіло! Делікатеси, літераторе, марципани! Раджу тобі поупадати за нею. Не пошкодуєш. Але то справи другорядні на теперішній момент. Почнемо дискусію з погляду вічності.

Витягнув перед себе ноги, глитнув ковток абсенту і, дивлячись мені в очі, із загадково-таємничим виразом почав:

– А знаєш, Дзержбо, з ким грав у шахи твій доктор?

– Звідки можу знати? Про прізвище партнера я не питав.

– Зі мною.

Стахур з помітним задоволенням спостерігав за враженням, викликаним цим зізнанням.

– Жартувати здоров’ю не шкодить. Кпиш чи шляху питаєш?

– Говорю серйозно. Пан доктор грав учора ввечері близько сьомої цю партію зі мною, тобто з професором Челявою.

– Брешеш, Стахуре. Знаю Челяву з університетських лекцій, але не особисто; був він колись моїм професором, викладав психологію аномальних станів.

– Казка! Чудово! Вітаю тебе, любий мій учню!

Стахур від усього серця обійняв мене.

– Ти збожеволів?!

– Анітрохи. Брат Стахур і професор С. В. Челява – це одна особа у двох формах, тобто у двох тілах. Розумієш, серце?