Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Але ж він мусить знати про твої наміри щодо нього?

– Звичайно, він знає.

– Чому ж не застосує засобів обережності? Чи грає з небезпекою?

– Ха-ха! Так отож! Пан професор прорахувався. Надто довіряє дотеперішній перевазі нашого спільного sріrіtus movens, нашої спільної особистості. І почасти має рацію. Завжди досі стримував мене від самостійного вчинку якийсь внутрішній спротив. Але й організм має свій голос і права, любий Дзержбо, саме так – і це упосліджене, завжди злегковажене тіло. Я нині п’яний і сильний. Він перетягнув струну. Останній експеримент, ця вершина його праці, корона, яка має увінчати його витвір, ганебно провалився, розпаливши в мені цієї ночі непогамовний бунт. Він викликав із таємних закутків темні сили, які його знищать. Тому саме сьогодні ставлю все на одну карту і говорю вільно. Не видаси мене?

– Будь спокійний. Кажеш про кінцевий експеримент. Що маєш на увазі?

– Ха-ха! Цікавий експеримент, єдиний у своєму роді! Його предметом є Ванда Челява. Ця людина, холодна, мов риба, майже асексуальна, одружилася з гарною жінкою – дуже гарною і молодою. Мучить її, складаючи в жертву своїй великій науці.

Звичайно, я знав про її існування і вигляд. Пекельно мені подобалася і я прагнув її. Ти знаєш, що значить для такої особи, як я, фізичне прагнення жінки, пожадання її? Він спочатку чинив мені внутрішній спротив, не дозволяючи навіть входити до їхньої спальні. Але жага моя зростала – та несита жага, яка у нього є майже в стані зникнення. Нарешті піддався і дозволив дивитися на неї вночі – хотів, бач, із цього мати користь, створити ще один конфлікт у нашому симбіозі і залучити цікаві вияви, які випливали з цього, як останню ланку в ланцюг своїх дослідів; прагнув випробувати і в цьому напрямку владу, яку мав наді мною.

Я ж довший час обмежувався спогляданням. Жінка спершу не відала про мої нічні візити, допіру вчорашньої ночі, зауваживши мене, сховалася у сусідньому салоні. Але ж не втече від мене! Нині я вже намагався штурмувати зачинені двері, і лише коли вона почала кричати, я, боячись, що збудяться сусіди, пішов, щоби напитися і набратися відваги. Занадто мене роздражнила. Це скінчиться для них фатально. Секс, мій любий, це непередбачуваний елемент. Сьогодні ще повернуся, заволодію Вандою, заберу гроші, а самого задушу, як пса. Якщо нині цього не зроблю, завтра він зі мною поведеться так само.

Договорюючи ці слова, Стахур зірвався зі стільця і виклично дивився вдалину. Був страшний. Гострі білі зуби, мов ікла роз’юшеного вепра, блищали у викривлених пристрастю устах, спітніле волосся спадало в безладі на чоло.

– Маєш рацію, – сказав я, намагаючись зберігати холодний спокій, – я тобі у цьому допоможу.

– Ти?! – кинув на мене погляд, сповнений вдячності. – Дякую! Добрий ти хлопець, – і потиснув мені руку.

– Тож у путь, негайно! Вже пізно – шоста ранку. Можуть нам перешкодити.

Ми вийшли.

Був ясний сонячний ранок. Місто, що вже прокинулося, гомоніло голосами нового життя. У завулках тулилися вицвілі постаті жінок, із шинків нахильцем сунули нічні гості. Якийсь волоцюга широко позіхнув, випроставши затерплі руки і поволікся далі хідником. Дорогою рипіли під купою городини візки перекупниць, розлягався важкий стукіт міських фургонів.

У повітрі снувалися вранішні дими фабрик, затуляючи час до часу червоний круг сонця над костелом. Бадьоре тремтіння світанку стрясало тіла, розливаючи в атмосфері міцний запах озону.

Стахур ішов у поспіху, нервово, кидаючи щохвилини погляд на годинник. Я мовчки тримав із ним крок. Близько сьомої ми входили в браму. Щастя, що на сходах нікого не було. Стахур відчинив кабінет, пропустив мене, замкнув за собою двері в коридор і, не затримуючись ані секунди в робітні, провів мене до спальні.

Серце стукало в мені, як молот, хвиля крові вдарила в голову. У кімнаті ми застали лише сплячого професора, пані Ванди не було – мабуть, втомлена пригодами минулої ночі, ще не прокинулася.

Стахур, втупивши хижий погляд у сплячого, вказав на нього рухом руки:

– Дивися, це той! Задушу його, як пса!

І вже рушив до ліжка з простягнутими перед собою руками, коли я раптом витягнув із кишені браунінґ й одночасно, хапаючи його за груди, вигукнув:

– Ані кроку далі!

Стахур шарпнувся, але наставлений просто в груди ствол револьвера заспокоїв його.

– Га! – видушив крізь зуби. – Хто ти, підлий зраднику?!

Я назвав своє справжнє прізвище.

На звук імені Стахур втупив у мене уважний погляд і раптом зрозумів.