Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Це не мало нічого спільного з «відпочинком слова» символістів. Вжесьмян уважав їхні досліди надто блідими, надто імлистими і – нещирими. Він прагнув іншої реалізації.

Якою вона мала бути – і сам до пуття не відав, але вірив у її можливість непохитно. Досвід, здобутий ще в літа, коли писав і друкувався, зміцнив сю віру. Іще тоді переконався, що мимо повної фікційності, його поезію наділено потужною силою впливу на світ і людей. Химерні фантазії Вжесьмяна володіли запліднюючою міццю, збурювали незбагненні вихори, якісь божевільні розумові монади, котрі несподівано проявлялися у вчинках і жестах певних людей, у перебігу певних подій.

Однак йому і того було замало. Прагнув здійснення, незалежного від реальності і свобідного, як мрія. Це було б ідеалом – абсолютна, до решти, реалізація…

Вжесьмян розумів, що вона може його погубити. Цілковите справдження стало б одночасно абсолютним вичерпанням, смертю від виснаження, від надміру.

Бо найвищий ідеал, як відомо, у смерті. Штука пригнічує мистця своїм тягарем; помисли, зреалізовані вповні, можуть стати мстивими і небезпечними, особливо помисли божевільні. Відірвані від реального підґрунтя, вони приховують небезпеку для творця.

Вжесьмян усвідомлював цю небезпеку, та це його не спиняло. Прагнення було сильнішим над усе.

Літа тим часом тихо спливали, а задумане все не збувалося. Вжесьмян повністю віддалився від світу і замешкав на околиці міста, на відлюдній передміській вуличці, що виходила на луки і пашниці. Тут, усамітнений у двох тісних кімнатках, відтятий від товариства, витрачав він місяці й роки на лектуру і споглядання. Поволі прояви реальності обмежувалися у щодалі вужче коло. Він не приділяв їм щонайменшої уваги, відшкодовуючи лише мінімальну, неминучу данину. Поза тим, повністю замикався в собі, в своїх мареннях і в тузі за їхнім здійсненням. Ідеї, не вихлюпнуті, як давніше, на папір, наливалися міццю і соками, бубнявіли непролитою сутністю. Часом йому здавалося, що вони вже не абстрактні, що вони згущуються і матеріалізуються, і що варто сягнути рукою, щоб їх ухопити. Однак ілюзія швидко розвіювалася, щоби звільнити місце гіркому розчаруванню.

Але він не втрачав надії. Аби не розпорошуватися на споглядання картин зовнішнього світу, обмежив коло щоденних візій до кількох образів, які поступово зливалися з його ідеєю, сполучалися в одну своєрідну царину.

Так поволі постало якесь тонке середовище, якась таємнича оаза, до котрої не мав доступу ніхто, крім Вжесьмяна – володаря невидимого острова. Оце його «mіlіeu» [16] Mіlіeu ( франц .) – середовище, оточення. , по вінця наповнене мареннями, невтаємниченим видавалося звичайним місцем у просторі. Люди могли спостерігати лише його зовнішній бік, його фізичне існування, але не годні були відчути пульсуючого всередині розчину мислі, павутинно-тонкого зв’язку, який лучив його з Вжесьмяном…

Але що цікаво – його помешкання не стало омріяною цариною марень, а містилося в одноповерховій віллі через вулицю.

Похмура вишуканість дому причарувала його відразу по переїзді. У кінці чорної шпалери кипарисів, що обступили подвійним почетом камінний хідник, виднілася тераса на кілька сходин, з якої вела всередину важка стильна брама. За залізними штахетами, що облямовували палацик зусібіч, по обидва боки кипарисової алеї, ясніли крила дому. Хворобливо смутніли блідо-зелені обличчя стін. Вологість, що зрадницьки чаїлася в саду, де-не-де виповзала на них темними тінями. Колись дбайливо доглянуті травники, химерно вигнуті клумби із часом утратили виразність ліній. Допіру вічно сльозилися два фонтани, тихо скрапуючи з мармурових чаш на купини пишних червоних рож. На одному м’язистий тритон тягнув привітально правицю до гнучкої красуні, що вихилялася з мармурової купелі по інший бік саду. А вона вабила його кшталтами божественного тіла, та все намарно – їх назавше розлучили жалобні кипариси…

Усе це справляло враження понурої самоти, давно покинутої людьми, ізольованої від решти світу. Вілла замикала вулицю, поза нею не було вже жодної оселі, лише тягнулися широкими пасмами луки, пашниці, узгір’я, а в далечі взимку чорніли, а восени пломеніли букові ліси…

У блідо-зеленій віллі впродовж літ ніхто не мешкав. Власник, якийсь маєтний аристократ, віддавна виїхав за кордон, залишивши дім без опіки.

Відтак стояв він занедбаний серед вибуялого саду, рокований на нищівну працю дощу, пожадливість вітрів і зимових заметілей.