Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Анітрохи.

– Non fa nіente, raqazzo mіo, non fa nіente, як кажуть італійці. Себто – не біда, мій хлопче, не біда. Ось тобі згрубша заяложена парабола, трохи, може, ординарна, але пристосована до тутешнього середовища, – він сягнув по брудний кухоль з-під пива, налляв туди частину абсенту зі своєї чарки і поставив переді мною обидві посудини.

– Чи бачиш цю коштовну рідину?

– Ну то й що з того?

– Крізь стінки кухля виглядає каламутно, в келиху блищить, як сльоза. Чи не так? А прецінь і тут, і там трунок той самий. Річ в оправі, серденько, річ у рамці. Остаточний вигляд і враження є сумою змісту і форми, хоч в обох ідентичний зміст повторюється. Але й форма має голос, дорогенький, – і те гарне тіло, аякже, і це бідне, потовчене в нічних бійках, порізане, обрезкле від пиятик і лайдацтва тіло. Ну, зрозумів нарешті?

– Зрозумів.

– Слава Богу, пардон, демонові життя – не вірю в Бога. Ото літератори! Все розуміють, на все погоджуються – за винятком гріхів проти мистецтва! Та щоб мене зрозуміти, треба трохи терпіння й часу…

Потягнувся за чаркою і мовив далі тоном спокійної оповіді:

– 1867 року, 20 лютого в містечку N. з’явився на світ дивний каприз природи: у певної подружньої пари народилося двоє близнят чоловічої статі, що зрослися стегнами. Після вдалої операції одне з них запало у дивний стан змертвіння, аби через дванадцять годин смертельного сну повернутися до стану яви, коли ж одночасно друге немовля виявило ознаки, притаманні перед тим першому. Духовна влада мала при хрещенні чималий клопіт. Консиліум учених і лікарів жваво зайнявся феноменальним випадком, щоби нарешті оголосити, що, ймовірно, вони мають справу з єдиною особистістю, втіленою у двох емпіричних особах. Психічна енергія, що надихає життям наші тіла, була одна й та сама, а отже, і пам’ять спільна; так, духовна сила була ідентична, але не тіла – це були два різні фізичні пристрої. Кожен із нас, як емпірична особа, є сумою двох елементів, з яких один для нас спільний.

Наслідки цього капризу життя кидаються в очі при першому ж зіставленні – мій організм, збудливіший зі статевого погляду, визначально вплинув на формування вдачі, яка, у порівнянні з нахилами професора, вражає розбещеністю. Можливо, з цього джерела випливає моя закоханість у бруд і негідне життя. Проте пам’ять й інтелект є нашою спільною власністю, як щодо сили, так і щодо якості.

Я був від самого початку людиною ночі, не знав дня і його справ. Ніч і її морок розпростерли наді мною від самої колиски турботливі крила.

Ти зрозумієш труднощі виховання. Ми втратили батьків на сімнадцятому році життя. Він (тобто я у постаті теперішнього професора Челяви) мав вдачу холодну, спокійну, майже безстатеву. Це полегшувало йому навчання, дозволяло виявляти ініціативу. Ми виїхали за кордон. Чутка про нас зникла. Він заопікувався мною – ха-ха! Заопікувався! Кат би його взяв! Соромився мене, ховав від світу, тримав у таємниці від людей моє існування.

Я відразу підпорядкувався йому з покорою бидляти. І це зрозуміло – в обох нас співдіяла (бо той самий інтелект, той самий sріrіtus movens – рушійна сила, та сама пам’ять. Він уярмив моє тіло. Зрештою, я потурав йому почасти завдяки моїм дочасно пробудженим пристрастям. Я став завсідником корчми, ґвалтувальником жінок, виродком – маю кілька людських життів на сумлінні (хе-хе, на сумлінні!). Вчинив кілька злочинів. Спромігся якось вислизнути, переховуватися.

– Чи не намагався він звільнитися від тебе?

– Спочатку так. Потім прийшла йому пекельна ідея, завдяки якій я став для нього незамінним. Став професором університету, великим психологом і вирішив безоглядно експлуатувати з кафедри мої найглибші переживання. Негідник! Зручно влаштувався, володіючи двома тілами. Багато років сплю, як пес, у зачиненому, ніколи не опаленому кабінеті, аби вночі жити з тих кількох монет, які він мені милостиво залишає. Скнара! Навіть вбратися не маю за що – ходжу в його зношеному одязі. Гнида!

– Як довго він має намір зберігати це співіснування в такому близькому сусідстві? Ви, мабуть, повинні знати найменше тремтіння думок одне одного?

– Звичайно. Зверни увагу, Дзержбо, – цей егоїст у професорському сурдуті постановив із себе і з мене (передусім з мене) зробити наукову проблему, над якою віддавна працює. Справа вже на підході до завершення, з дня на день може мене позбутися, витиснувши перед тим, як цитрину. Але я його випереджу! – додав він із диким блиском в очах.

Я затремтів.