Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Стахурові, очевидно, оповідь дуже припала до смаку, бо постійно усміхався, підливав йому вина і переривав час від часу питаннями про подробиці.

Але саме ці питання являли мені його в цілком новому світі. Були навдивовижу інтелігентні, ставилися, сказав би, методично. Коли я дивився на нього, як сидів розпертий на стільці, з очима, встромленими в оповідача, кидаючи часом якесь зауваження, так само безсоромне, як і влучне, – мимохідь порівнював його з професором Челявою. Стахур, здавалося, просто-таки вивчав товариша, який, не підозрюючи цих (очевидних для мене) намірів, вивертав «нутрощі» з наївно-безсоромною відвертістю. Коли закінчив, Стахур сипнув на прощання блискучим жартом і наблизився до мого столика. Побачивши це, я почав вигадувати довгу історію, в якій нібито відігравав першу роль; розповідав широкоплинно, забарвлюючи тему стереотипними виразами з підміського жаргону.

Слухачі, зауваживши наближення брата, пропустили його ближче; він всівся поруч, не спускаючи з мене ока. Погляд його, швидкий і пронизливий, заважав мені; я почувався незатишно. Але Стахур мовчав і не перешкоджав мені, часом трохи посміхаючись. Потім, нічого не кажучи, відійшов у глиб залу.

Коли біля мене трохи порідшало, і корчма поволі почала порожніти, несподівано присів поруч зі мною, довірливо беручи мене за рам`я:

– Гадаю, товаришу любий, ми будемо друзями. Здається мені, ми птахи з одного гнізда.

У переконанні, що це лише звична для «Рудої Берти» форма втаємничення, я дзенькнув об його склянку на знак братерства. Але вираз мого обличчя в цю мить явно йому не сподобався, бо з лукавою посмішкою зауважив:

– От, лишень без цих стилізацій. Зі мною не тра. Що іншого тамті, – з погордою вказав він на зал. – Ми споріднені душі; бачу тебе наскрізь… Ану ж, признайся, прийшов сюди на студії, га?

Захоплений зненацька, я дивився на нього в остовпінні. Поволі зорієнтувався. Не бажаючи до кінця розкривати карти, стишеним голосом представився вибитою з колії людиною, колись літератором, що нині від злиднів і розпачі шукає втіхи в пиятиці та спілкуванні з каламуттю. Повірив.

– Видиш, братчику, відразу вгадав, що тут щось світить. Але якось піде. Будемо разом студіювати, може, щось із того видлубаєш. А варто – дуже, дуже! Що за типи, що за люди! Панорами божевілля, пандемоніум жадань, розквіт злочинства! Пишні вияви! Чув-єсь, що той зарізяка з-під вікна теревенив перед хвилиною?

Я зробив ствердний рух головою.

– А знаєш… Ага, як ся пишеш?

– Казимир Дзержба, – вигадав я щось похапцем.

– А знаєш, Дзержбо, що у тому всьому найчудовіше?

Я подивився на нього запитливим поглядом.

– Те, що жоден із цих добрих людей не припускає, що за ними спостерігають. Нібито розмовляєш з ними, підтакуєш, додаєш – а все зумисне, згідно з планом, методично. На шнурку їх воджу.

– Слухай-но, Стаху, – обірвав я його, – а тобі це нащо?

– Задля аматорства, звичайно. Такий собі дилетантизм. Розумієш? – відказав швидко.

– Розумію. Тебе це забавляє?

– Так, так. Вроджена схильність до вивчення людської підшивки. Зрештою, мені тут добре. Потребую їх, не міг би вже жити інакше. Поза тим люблю багенце. Це моя стихія.

– А давніше?

– Як то давніше? Маєш на думці моє минуле? Гм, так було більшменш від ранньої молодості. Завше щось тягло мене до цих нір. От, така собі нічна людина.

– І цього тобі вистачає для щастя? Цих злиднів, цього бруду?

– Так якось уклалося, – він посмутнішав. – Але незабаром це зміниться. І мені теж належиться моя частка. Подбаю про гроші.

Дивився дико, мстиво, гнівно.

– Ще почекаю якийсь час, – додав він похмуро, – але потім… Втім, тебе це не обходить. Ліпше побалакаймо про щось інше.

І розпочав зі мною диспут про питання психозу. Я був здивований. Цей обдертюх говорив, як першорядний психіатр. Знав усі найновіші теорії, всі дослідження, експерименти, розбивав одні, спростовував інші. Погляди його, забарвлені сильним індивідуалізмом, нагадували мені відчити Челяви; були моменти, коли я починав сумніватися в існуванні двох різних людей – брата Стахура і професора. Зливалися в одне. Але ілюзія зникала після першого ж погляду на це обличчя, брезкле від пиятики, порите рубцями, після звуку цього голосу, захриплого від нічних вибриків. Переді мною сидів Стахур, брат Стахур, лише з багажем знань професора Челяви. Дивним було все це, таємничим, але реальним.

Близько п’ятої ранку ми розійшлися. Він залишив корчму першим, я вигулькнув через кілька хвилин за ним, дотримуючись належної дистанції. Йшли ми, звичайно, в один бік – аби стежити далі за ним, я не потребував відхилятися від маршруту до свого дому.