Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– На жаль, ні. Я була надто перелякана, щоби наважитися на щось таке – не сміла руки простягнути.

– Отож-бо й є. Обидва ми бачили нечітко: ви – при непевному сяйві місяця, я – під імлистим світлом ліхтаря, ще й звіддаля. Треба це виправити.

– Пане докторе, я не можу довше наражати себе на такі експерименти – задорого мені коштували би. Якщо ваш погляд на справу є слушним, загрожує мені поважна небезпека. Сама не відаю, як повестися. Може, розповісти про все чоловікові і за допомогою поліції звільнитися від зухвальця?

– А якщо професор знає про цю людину, з якою перебуває в якомусь особливому зв’язку? Ні, шановна пані, цього наразі чинити не можна.

– То що ж робити?

– Єдиний вихід, на мою думку, такий: коли чоловік засне, прошу залишити світло у спочивальні, самій же провести ніч в іншій кімнаті, замкнувшись міцно на ключ. Не думаю, щоби той наважився на ламання дверей: це наробило би багато галасу і збудило би цілий будинок – попри зухвалість щодо вас, ця людина явно не позбулася засобів обережності і рахується з неприємними наслідками. Крім того, прошу мати під рукою зброю про всякий випадок. Звичайно, ранком, близько сьомої години ви повернетесь до спальні, щоб не будити підозр у чоловіка.

– Дякую, пане докторе, мені здається, це чудовий спосіб.

– Лише тимчасовий – знайдеться ліпший у майбутньому. Але ходімо далі. Зовнішній вигляд професора я знаю дуже добре – мав змогу придивитися до нього колись під час лекцій та останнім часом завдяки близькому сусідству. Тим не менше, вважаю, що ваш чоловік мене не знає з вигляду.

– Я цього певна. Не звертає уваги на оточення, особливо на людей, з якими не підтримує товариських стосунків.

– Власне. Те ж саме і я зауважив. Це мені дуже з руки.

– Ви наміряєтеся стежити? – запитала трохи неспокійно.

– Мушу, це мій єдиний засіб. Прошу не хвилюватись – я зумію бути обережним. Але не відходьмо від теми. Здається, ваш чоловік злегка припадає на одну ногу?

– Так, на праву.

– Чи причина вам відома?

– Звичайно. У молодості з ним трапився нещасний випадок, після якого залишилися виразні сліди – на правому стегні має широкий шрам.

– Гм… так. Чи були ви коли-небудь у робітні професора, з якої виходить і де зникає його «двійник»?

– Ні. Туди мені заходити не можна.

– Дивно. Отже, чоловік має свої таємниці. Чи не намагався вмотивувати цієї заборони?

– Казав, що робить це, побоюючись за мене. У кабінеті зберігаються всілякі наукові пристрої та препарати, з якими належить поводитися надзвичайно обережно.

– Гм… можливо. А тепер, на завершення, дозволю собі поставити ще одне питання. Трохи клопітке, але, може, відповідь полегшить мені завдання. Чи міцні ваші подружні стосунки?

– Я кохаю його, обожнюю. Він добрий до мене, ні в чому мені не відмовляє.

– Даруйте, у цьому я ніколи не мав сумніву. Йдеться про стосунки статеві.

Пані Ванда злегка зашарілася і відповіла зніченим голосом:

– Із цього погляду належимо до винятків. Можна вважати нас за аномалію: зближуємося рідко, причому не відчуваємо особливого задоволення. Взагалі, як на мене, не вважаю статевого акту за невід`ємну частину супружнього співжиття.

– Так, залежить від поглядів й організму.

І на цьому я закінчив співбесіду, прохаючи надалі про частіші контакти зі мною, необхідні для подальшої співпраці. Пообіцяла зі вдячністю в очах.

Від того дня бачилися щодня. Професорова здавала звіт зі своїх спостережень, які я співставляв із власними, причому взаємодоповнювалися і взаємопояснювалися вони чудово.

Ще того ж самого вечора я побавився у детектива. Бажаючи мати про всяк випадок свободу дій у присутності Челяви й уявного «двійника», змінив до невпізнання свою зовнішність у стилі а la canaіlle і в засмальцьованому одязі чекав на сходовій клітці.

Після десятої, як завжди, відчинилися двері кабінету професора і звідти з`явився таємничий суб’єкт. Я перечекав, поки він вийшов із брами, після чого, скориставшись власним ключем, вислизнув услід за ним на вулицю.

Він поквапливо йшов у бік підміських бульварів, час від часу обережно оглядаючись. Тоді я ховався за дерева чи будинки, поки не потрапили ми до більш залюднених місць. Тут я був уже вільний. Обідранець волікся по злиденних вуличках, занурювався у якісь кручені завулки, губився в типових для великого міста сліпих вуличках, темних і похмурих.

Очевидно, був у цій стороні постаттю популярною, бо що пару кроків надибував знайомих, подібних до нього обдертюхів і відчайдухів, які вітали його сердечно – грубуватими прізвиськами. Кілька разів, на мій великий подив, долинуло до мене ім`я Стахур.