Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Лише тиждень тому випадкове спостереження примусило мене зосередити увагу на цій цікавій людині.

Через винятковий збіг обставин кілька місяців тому оселився Челява з дружиною в будинку, де я жив уже рік. Він зайняв чудове помешкання, обставлене з великою розкішшю. Мої дві кімнати містились одразу над ним, і лише дві секції сходів відділяли мене від ученого.

Завдяки несподіваному сусідству відродилася цікавість, яку він колись збуджував у мені; я мимохіть звертав на нього більшу увагу, ніж на інших мешканців.

Невдовзі я зауважив, що спосіб життя професора є надзвичайно регулярний. Із невблаганною точністю після сьомої години ранку він залишав помешкання і йшов на лекції, повернувшись з яких ополудні, знову близько третьої поспішав, напевно, як давніше, до лабораторії. Вечори зазвичай присвячував дружині, збавляючи час у її товаристві в сусідній кав’ярні або на прогулянці. Перед вечором був уже Челява вдома, і ніколи не вдалося мені постерегти, щоби вертав пізніше. Скидалося на те, що нічних розваг і театральних вистав не визнавав. Я мав враження, що життя в цих суворо витриманих нормах для такої молодої та гарної жінки, як дружина Челяви, було часом дуже прикрим і вимагало великого стриму та самозречення. А проте пані Ванда ніби зовсім не відчувала монотонності. Обличчя її було завжди спокійне, а темні блакитні очі промінилися щастям, коли, спираючись на руку чоловіка, проходила довгими алеями міського парку. І не раз чув я на сходовій клітці її сріблястий сміх, коли близько пів на восьму вечора вони разом вертали додому.

Невдовзі світло в помешканні Челяви гасло, і воно занурювалося в абсолютну тишу. Професор, очевидно, полюбляв ранній спочинок.

Так одноманітно спливало зовнішнє життя вченого, не збурюване відвідинами знайомих, не перерване жодним збоєм, жодним, навіть найменшим, відступом від щоденного розкладу.

Лише тиждень тому (за три дні до візиту пані Ванди) я зауважив певен факт, який переконав мене, що або мої спостереження не були докладні, або сталася якась зміна в дотеперішньому розкладі життя Челяви.

Це було минулого четверга.

Втомлений цілоденною працею, я засидівся того вечора трохи довше в американському барі і лише після десятої вдалося мені вирватись із веселого гурту приятелів. Пора була холодна, струменів дощ, безжально шмагав вітер. Ледве чалапаючи по воді, я дотягнув ноги до свого дому і вже збирався ввійти до середини, як раптом вхідні двері кам’яниці відчинилися, і на порозі з’явився якийсь підозрілий суб’єкт.

Зауваживши мене, незнайомець швидко насунув на чоло широкий чорний капелюх і віддалився, злегка похитуючись, в напрямку міста.

Сталося це так швидко, що я не встиг – попри щире бажання – докладніше придивитися до нього; здалося-бо мені, що він не дуже радий був зустрічі. Незважаючи на це, протягом блискавично короткої миті я зміг побачити профіль обличчя, який примусив мене замислитися: я мав враження, що виходив із будинку Челява. Невдовзі, однак, визнав це припущення за недоречне: було надто темно, щоби розрізнити риси, а всілякі домисли у таких умовах є надто ризикованими. Зрештою, вбрання незнайомця, дуже занедбане, майже злиденне, виключало щось подібне. Дивувало лише, що відчинив собі браму сам (я чув виразно скрегіт ключа), ймовірно, мусив це бути один із мешканців будинку, якому господар дозволив зробити ключ. З іншого боку, проте, здивував мене його підупалий вигляд – як на мешканця нашого будинку був занадто обдертий. Але кінець моїм міркуванням поклала злива, яка саме підсилилася; я перестав оглядатися за постаттю, що зникала за рогом, і, користуючись з того, що загадковий гість чи співмешканець двері за собою в поспіху не замкнув, увійшов до будинку і незабаром опинився у себе.

Наступного ранку я щиро сміявся з учорашньої зустрічі і своїх припущень. І, без сумніву, забув би про цю пригоду, коли б не поява в мене трьома днями пізніше пані Челяви.

Те, що тоді від неї почув, примусило мене замислитися, наводячи на думку, що, можливо, я не зовсім помилився.

Попрощавшись із пацієнткою, ще тієї ж ночі я взявся до з’ясування справи. Керований передчуттям, що «хвороба» пані Ванди є у певному зв’язку з моїм «видінням», я відразу ж після десятої вийшов із квартири на сходову клітку і, перехилившись через перила, чигав на коридорі свого поверху.

Очікування мене не зрадило. Коли вже погасло світло, я почув під собою тихе рипіння дверей і обережні кроки – хтось ішов сходами додолу. Скориставшись із шурхоту, який, попри все, викликала ця обережна хода, я й собі зійшов на низ, щоби тут побачити темний силует чоловіка, який бовванів на тлі шибок вхідної брами. Не підлягало сумніву – був це той самий потертий суб’єкт, що й тиждень тому.