Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Панове, напевно, хочуть приступити до розтину? – поцікавився я.

– Власне. Комісія у зборі. Прошу, пане суддя, – звернулися до присадкуватого пана в урядовій шапці з текою під боком. – Чи зачекаємо на пана Гіжицького?

– А от і сам ясновельможний пан дідич! – хором відповіли хлопи, роблячи місце мужчині, який в цю мить переступав поріг трупарні.

Новоприбулий зняв широкого білого капелюха – панаму і, окинувши нари коротким позирком, зблід, як стіна. Я упізнав чоловіка зі сну. Запанувала мертва мовчанка. Лікар відкрив великий горіховий ящик і почав видобувати з нього інструменти. Під сонячним світлом зблискували зимні леза ланцетів, звучав металічний дзенькіт скальпелів і пінцетів.

Мовчки уклонившись присутнім, я поспішив покинути хатину.

За дверми мене привітав шумом ґедзів і птахів скупаний у ранкових росах цвинтар.

[14] © А. Квятковський, переклад українською, 1993.

Якось пополудні, у звичайну годину прийому, мав я нову пацієнтку. Своїм візитом ушанувала мене, невролога-початківця, пані Ванда Челява, дружина всіма знаного професора доктора С. В. Челяви, який, не перший вже рік займаючи кафедру в нашому місті, здобув собі славу видатного дослідника в царині психопатології.

Поява цієї гарної, чарівної жінки здивувала мене незмірно. Я не міг одразу зрозуміти, чому вона не звернулася по лікарську пораду до чоловіка, який, щоправда, останнім часом обмежився майже виключно сферою теоретичних пошуків, але, без сумніву, в цьому винятковому випадку поступився би ними. Лише її сповідь, пов’язана з імовірною психічною хворобою, кинула нове світло на мотиви цього кроку. Симптоми, що супроводили позірну хворобу, справді носили такий специфічний характер, що пані Ванда не лише не могла, а й, щобільше, не повинна була шукати допомоги в чоловіка.

З притаманною жінкам делікатністю почуттів вона зрозуміла, що будь-які звірення в цьому напрямку, без сумніву, образили би його, болісно заторкуючи певні струни душі. Принаймні таке враження склалося в мене під час першої розмови. І вона, прочитавши в моїх очах подив, викликаний несподіваним візитом, негайно поквапилася з поясненнями.

Щодо мене, то я вважав, що можливі зізнання перед професором радше би його занепокоїли стосовно власної особи. Одразу збудилися в мені підозри, що «хворобливі симптоми», які пацієнтка приписувала собі, належало би скерувати в діаметрально протилежний бік і перенести на її чоловіка. Попри глибоке переконання «хворої», я схилився до дуже відмінного погляду на справу. Але, не бажаючи передчасно непокоїти бідну жінку, удав, що «перебіг хвороби» розумію в той же спосіб, окреслюючи підказаним мені нею ж шаблонним терміном «легкий розлад нервів, поєднаний із спорадичними виявами зорової галюцинації». Цілком природно, порекомендував їй відповідні заходи, не забувши попросити про складання час від часу звіту про результати лікування. Цю невинну містифікацію я дозволив собі без особливих докорів сумління, бо, по суті, хотів зарадити якщо не вигаданій мною хворобі, то чомусь іншому, що, ймовірно, ховалося за тим усім.

Бо дивним збігом обставин за кілька днів перед консультацією я зауважив щось, що звернуло мою увагу на професора Челяву.

Хоч особисто не були ми знайомі, неодноразово під час свого університетського навчання слухав я його глибокі й оригінальні виклади. Він розповідав тоді майже виключно про аномальні явища з царини психічних недуг. Ґрунтовні знання цього відносно молодого вченого, поєднані з геніальною інтуїцією у висвітленні делікатних і складних проблем, вражали мене завжди, викликали безумовні повагу й захоплення ним. Не раз розмірковував я над багатством зібраного ним матеріалу, який – взятий у широкі, вільні від академічного педантизму рамки – пульсував гарячою кров’ю вражень, пережитих особисто.

Де і коли могла ця людина спостерігати ті похмурі вияви душі людської, ті невимовно прикрі, часом відразливі картини, з яких бив чад божевілля та злочину? Ці питання часто виникали під час лекцій професора.

Згодом, коли мої зв’язки з університетом послабшали, коли я почав практикувати самостійно, я забув про Челяву та його ерудицію. Особисто не наближався до нього ані разу і певен, що він не пам’ятав мене навіть з вигляду. Завжди неуважний, постійно зайнятий улюбленим предметом, не зважав він на слухачів і часто робив кумедні помилки у прізвищах студентів. Зрештою, я слухав його більше з захоплення, ніж із потреби, бо спеціальний напрям його досліджень не був у безпосередній дотичності до моїх студій.