Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Він відчинив собі ключем двері і затримався на мить біля виходу, пильно приглядаючись до чогось на своїй долоні. Тихий брязкіт металу, що його він пересовував пальцями, полегшив мені орієнтацію – лічив гроші перед відходом.

Відтак, ніби не довіряючи очам, підніс монету до світла і, відхиливши голову назад, приглядався її вартості. Завдяки цьому його обличчя опинилося в промені світла газового ліхтаря, що стояв біля будинку, і тоді я переконався, що незнайомцем є Челява або ж хтось до невпізнання подібний. Наразі мені цього було достатньо, і я повернувся нагору. Тут, зручно витягнувшись на канапі, почав аналізувати темну поки що для мене справу.

Отже, професор або його фізичний двійник у таємничий спосіб потай вихоплюється ночами з дому і, очевидно, зовсім не бажає собі, аби хтось його зустрів дорогою. Може, робив це й давніше протягом місяців, років, і лише випадок зрадив мені його мандрівки?

Але з якою метою і чому в такому злиденному одязі?

А саме це перебирання становило єднальну ланку з зізнаннями його дружини й схилило мене до ствердження тотожності нічного волоцюги з Челявою. Бо ось, що я довідався під час першої консультації з уст професорової:

– Від певного часу, – розповіла стурбована жінка, – я піддаюся невимовно прикрій галюцинації, яку мушу приписати моїм хворим нервам. У минулу середу лягла спочивати, як завжди, раніше, але не могла заснути, незважаючи на всі зусилля. Ніч була ясна, і місячне сяйво падало у спальню повними струменями. Я вже хотіла встати, щоби прийняти снодійне, коли раптом двері лабораторії тихо прочинилися, і наді мною схилилася якась постать. Я скрикнула, інстинктивно шукаючи руку чоловіка, що спав на сусідньому ліжку. Знайшла її мертвотно холодною (як це завжди в нього під час сну), але Стах не прокинувся.

Тим часом незнайомець обернувся обличчям до світла, і тоді у безмежному здивуванні я зауважила, що людина, яка стоїть у ногах мого ліжка, – мій чоловік у дивовижно заяложеному одязі. Дивився на мене поглядом, якого ніколи доти у нього не помічала: були в ньому огидний цинізм і хтивість.

Наче паралізована, я не могла ворухнутися і відігнати видиво. Нарешті з тим самим звірячо-пристрасним усміхом на устах він відступив у глиб кімнати і знову зник у кабінеті. Через кілька хвилин я почула, як хтось відчиняє двері робітні і виходить на коридор. Потім усе стихло.

Весь цей час я спазматично тримала, не випускаючи, руку чоловіка; він спав кам’яним сном. Коли видиво розвіялося, я запалила лампу, щоби переконатися, що Стах спочиває, роздягнений, тут же, поруч, у глибокому, як завжди, сні. Саме це зміцнило мене в переконанні: те, що я бачила і чула, було хворобливою нервовою галюцинацією. Від тієї ночі повторилося те саме двічі, і з несказанним страхом я очікую щодня наближення часу нічного спочинку.

– Чи звірялися Ви в цьому чоловікові? – запитав я, коли вона закінчила сповідь.

– Ні. Якась особлива тривога стримує мене від цього кроку. Якби предметом галюцинацій був хтось інший, а не він… Ви розумієте?

– Так, Ви, вельможна пані, маєте якнайповнішу рацію. Не треба йому про це казати – саме тому. Виняткова ситуація… У цій справі ми полишені на власні сили; не можна його втаємничувати.

Відтак я порадив кілька препаратів для заспокоєння нервів, які поза тим ні на що не впливали, прохаючи в разі повторення «видіння» негайно повідомити мене.

Якщо на початку я ще мав якісь сумніви щодо стану нервів пані Челяви, приписуючи нічні «видіння» їх розладу хоч частково, то тепер сповнився переконання, що нема тут мови про якусь хворобу: галюцинація рішучо поступалася місцем загадковій дійсності. Все це було фактом, без сумніву, дивним, але, тим не менш, реальним.

Із такого стану речей випливав таємничий висновок: треба було безумовно припустити поруч із особою професора Станіслава Владислава Челяви існування іншого індивіда, цілковито до нього подібного. Побіжна згадка про незвично міцний сон чоловіка та крижано-холодні («як завжди в нього під час сну») руки спочатку здезорієнтувала мене, і були хвилини, коли приходила до мене думка, чи часом не маємо справу з чимсь на кшталт духовного двійника. Та після глибшого розмірковування відкинув це тлумачення як надто фантастичне і незгідне з поглядами лікаря. А втім, майбутнє засвідчило, що думка була слушна.

Йшлося лише про зв’язок, який єднав професора з його фізичним двійником. Насувалося питання, чи взагалі знав про його існування. А якщо знав, чому не намагався перешкодити небезпечному зближенню?