Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Нарешті волоцюга завітав до якогось дуже підозрілого шинку з характерною вивіскою «Корчма під Рудою Бертою». З її нутрощів вже на значній віддалі було чути п`яні крики і співи розгуляних гостей. Ще раз уважно оглянувши револьвера, захованого в кишені мого обдертого сурдута, я, в свою чергу, ввійшов до того земного ельдорадо.

Перші погляди, кинуті довкола, пояснили, де я є: в одній із найогидніших нір, в одній із тих таємничих криївок, у яких чаїться злочин і його супутники. У низькому, безнадійно брудному приміщенні забавлялися серед густої мли диму зі сигар, люльок і цигарок кільканадцять осіб мішаної статі. Кілька чоловіків із розбійницькими обличчями грали під вікном у карти, інша група без пам’яті смалила тютюн при повних склянках абсенту, із закутків чувся цинічний сміх дівок, який переривався широким реготом залицяльників. Якась напівгола жінка танцювала на столі у такт до гри мандолін. За шинквасом дрімала ще молода, але вже знищена дівчина.

Я всівся за одним із столів і зажадав горілки. Треба було з порогу ввійти в темп «Рудої Берти» і боєм здобути собі право громадянства. Відтак почав хриплим, штучно розладнаним голосом підспівувати інструментам, імпровізуючи куплети, приправлені шибеничним сентиментом.

Успіх був цілковитий. Я виявився оточеним знаками визнання. Після хвилинної перерви пішли численні питання. Представився їм як збіглий із в`язниці вламувач із багатим і плідним на епізоди минулим. Розпочалася щира балачка, у якій я здобувався на грубі дотепи, оповідаючи численні казки з тисячі й одного злочину, свої пригоди з владою, агентами поліції й таке інше. Одночасно непомітно стежив за «двійником». Той у мить мого вступу на поріг корчми стояв посеред кімнати, оточений громадою товаришів, якій розповідав щось архізабавне, бо час від часу вибухали вони залпами сміху: брат Стахур був, очевидно, дуже дотепний.

Тепер я міг ближче придивитися до нього при світлі. І після уважного вивчення ствердив із задоволенням, що цю людину категорично не можна було назвати двійником професора Челяви. Справді, був навдивовижу до нього подібний, але не ідентичний. Старанний аналіз рис усував будь-які сумніви. Одночасно складалося враження, що різниця між обличчям Челяви і брата Стахура утворилася наче поступово, з плином часу; мимохіть насувалася думка, що обидва мали колись обличчя цілком однакові, які згодом внаслідок відмінних умов життя порізнилися, зберігаючи в головних рисах спільні елементи.

Причини такого розходження могли полягати як у переживаннях духовних, так і фізичних. Обличчя Стахура носило сліди розпусти і нічних гулянок; з-під чудово збудованого чола Челяви дивилися його глибокі очі, але ніби зневолені чужим йому виразом – інтелігентність ученого вступила тут у дивачну змову з розбещенням. Були це дві надзвичайно подібні до себе, але все ж різні особистості.

Зауважив я ще й іншу, дужче окреслену різницю. Через чоло Стахура бігла повздовжня борозна, як від розтину гострим знаряддям або склом, мабуть, слід якоїсь пригоди, якими, без сумніву, було багате його життя. Але найбільше примушувала замислитись одна особливість, яка одразу ж впадала в око. Професор припадав на одну ногу, коли ж рухи Стахура виказували такий самий ґандж, але з протилежного боку – виразно кульгав на ліву. Ця різниця (а одночасно подібність) давали багато для роздумів.

Я вирішив ближче познайомитися з його вдачею та психікою, наразі обмежуючись спостереженням на відстані.

Він поводився гучно, почуваючи себе тут, як удома. Розмовляв хрипким голосом, знущально-жартівливим тоном. Невдовзі я зауважив, що, попри цілковито підлаштовану до оточення зовнішність, його тут вирізняють. Це випливало з поведінки гостей, із певної напівсвідомої пошани, з якою до нього зверталися. Можливо, через те, що він цинізмом перевершував усіх, можливо, з іншої причини. Переходив від групи до групи, випивав, поплескував покровительськи по плечах і заохочував до жартів.

У такий спосіб наблизився і до кількох апашів, що сиділи поруч із моїм столом. Негайно звільнили для нього місце і підсунули чисту склянку. Хтось із товариства почав щось розповідати. Розповідь, здається, зацікавила його, бо розсівся вигідніше і, запаливши люльку, прислухався небайдуже.

Зацікавлений, я теж напружив слух, щоби вхопити хоч би кілька слів.

Апаш із переможною посмішкою на товстих губах розповідав огидну історію, в якій виродження змагалося з тваринністю.