Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

А коли ся води вернуть,
Що за сім літ вплили,
Тоді вернесь з України
Козачок твій милий!»

Верховино, світку ти наш!
Гей, як у тебе так мило!
Як ігри вод, плине ту час,
Свобідно, шумно, весело.

З верха на верх, а з бору в бір
З легкою в серці думкою,
В чересі кріс, в руках топір,
Буяє леґінь тобою.

Ей що ми там Поділя край!
Нам полонина Поділя,
А бори – степ, ялиця – май,
А звіра голос – весіля!

Не вабить нас баришів лесть,
Коби лиш порох та цівка,
У бога світ, у людей честь,
Та овець турма, сопівка.

Та коби пирс хребет із вод
І медвідь шибнув лісами,
Завіяв юг, заграв Бескид,
Черемош гукнув скалами:

То ми то час, то ми то піснь,
Молодче, ну же в розтвори!
Овечці сплав з кучерей пліснь
І далі, далі на гори!

Літом цілим, би ніч, би день,
Хлопці гуляють там наші;
Свобідна там вода, огень,
Довольно ліса і паші.

Там пан не клав ланцюгом меж,
Ворог не станув стопою;
Буйная там землі одеж,
Плекана пісней росою.

Там то бринить тромбети звук,
Щебече любо сопівка;
А як звіря завиє гук,
В челюсті плюне му цівка.

Гей, братя опришки! Долийте горілки,
До ватри прикиньте ще дров;
Настрійте ми горло голоском сопілки,
А я вам співати готов.

Безпечні-смо, доки земля єсть зелена,
І листям вкриваєся ліс;
По гущах і корчах, де сосна звалена,
В галузях не знайде нас біс.

Як птицям свиріпим, так в скалах нам діри,
Спимо там спокійно до звізд;
Як сумрак найде гет на люди, на звіри,
Ми з наших вилазимо гнізд.

Барани з полонин дадуть нам печені,
Горілка на злую є страсть;
А грошей насиплють проїжджих кишені,
Поцілуя гуцулка нам дасть.

Бакуну принесем з угорськой границі,
Дігнати нас трудно конем;
Одежі дістанем з жидівськой крамниці
І жида до дверей приб'єм.

Де гори і бори, яруги скалисті,
Для наших там кріпость і дім;
Не страшний нам мадьяр, як маєм що їсти,
Сльота нам не страшна і грім.

Веселімся, братя, ще докиля можем,
Недовго нам жити дадуть.
Як сніги нас здрадять, голови положим,
Не будем співати вже тут.

Як сонце западе і вечір замріє,
І птичка вколишесь під тихим листом,
І зірки засвітять, і луна розтліє,
І все до спочинку складеся кругом,
Я, бідна, думаю і нуджу собою,
До зірки вздихаю, говорю з луною,
Чогось ми так тоскно, щось ми не стає…
Скажіть мені, люди: що мені є?

Ожила землиця, яр блисла докола,
І паволоками окрились луги,
Посестри по цвітках, мов крильми сокола,
Гуляють весело без смутку, туги.
Я сиджу самотня, головку звішаю,
Що сплету віночок, то оп'ять зриваю,
І слізка в зіниці чомусь ми стає.
Скажіть ми, посестри: що мені є?

Отворю віконце: соловій щебече,
Піснями колише в гніздочку любу,
А в мені серденько, як рибка ся мече,
І вічка надармо складаю до сну,
І б'юся з гадками, як з вітром билина,
І сплачу часами, як мала дитина,
Бо щось ми так жалко, щось душу ми пре…
О мамко, о мамко, що мені є?

В неділю з полудня стояла-м в віконці,
Співала-м весело: ля, ля, ля, ля, ля;
Нечайно хлопчина, прекрасний, як сонце,
Верг на мя очима і щез, як піна.
Мене щось кольнуло ту, оту – в серденько…
Ах Боже! ах Боже! Так дуже дивненько,
Що ми до днесь вколо головка ся в'є:
Я хора, ой хора – но що мені є?