Чогось ми в віконце мов гачком все тягне,
А з рук ми все ховзне, що в руки возьму,
1 кров ми б'є в личко, як хто щось прибагне,
Як огня запросять, – я воду несу.
Ні їсти не можу, ні сну я не маю,
Щохвилі трусливо на двері ззираю,
А двері як рипнуть, то ляк мя бере.
О, бійтеся Бога! Що мені є?
ОСІНЬ
Сумно, марно по долині,
Почорніли білі квіти,
Пожовк лист на деревині.
Птах полетів в инші світи.
Од запада сиві хмари
Цілу землю заливають,
Нагарами нічні мари
З вітрами ся розмовляють.
А на горі калинонька
Головоньку нахиляє,
А над Дністром дівчинонька
Сльозами ся заливає.
«Чого тужиш, калинонько,
Головоньку нахиляєш?
Чого плачеш, дівчинонько,
Сльозами ся заливаєш?
Чи тя доля покинула?
Чи не маєш матусеньки?
Чи ти краса загинула?
Чи говорють воріженьки?»
– Ні мня доля покинула,
Ні не маю матусеньки,
Ні ми краса загинула,
Ні говорють воріженьки.
Йно ми тужно за весною,
Що так борзо перецвіла:
Куди гляну мисленькою,
Нема того, що-м любила!
Антін Могильницький
(1811–1873)
Народився у родині священика в с Підгірці біля Калуша на Прикарпатті, навчався у Львівській семінарії, яку закінчив у 1840 р. Займав спочатку посаду парафіяльного адміністратора в селах Хутарі на Стрийщині і Зборі на Калущині, а потім священика в с Комарові на Станіславівщині.
Літературну діяльність А. Могильницький розпочав 1838 р. «Житє Могильницького від самого 1838 р. до его смерті, – писав І. Франко, – було немов дзеркалом, в котрім досить живо відбилися пориви, надії та судьби галицько-руського народа». У 1848 р. він пише велику романтичну поему на матеріалі народних переказів «Скит Манявський», баладу «Русин-воїн».
З 1859 р. А. Могильницький живу селі Бабче на Богородчанщині. У 1861 р. його обрали послом до крайового сейму та делегатом до державної ради у Відні, де 27 червня того ж року він виступив з палкою промовою на захист народної освіти рідною мовою. В останні роки свого життя письменник майже нічого не писав, стояв осторонь літературного і громадського життя.
ГДЕ НАШІ ПІСНІ?
Ах, недоле! Що ж ся стало?
Где ся наші пісні діли,
Пісні золотії?
Думок руських чом так мало?
Чи навіки заніміли
Красні думи тії?
Чи з вітрами полетіли,
Як під темной хмари гущу
Сокіл сизокрилий?
Чи з вихрами пошуміли
В темні бори, в дику пущу,
Там ся вічно скрили?
Чи як жовтий лист явора,
Цвіт зів'ялий на калині,
Геть з водов поплили?
І заплили аж до моря,
І втонули у глибині?
Где ж ся пісні діли?
Чи як гомін, що гдесь в лузі
Відоб'ється і сконає,
Перегомоніли?
Чи як зоря в крайній смузі
Обізриться і сховає?
Где ж ся думи діли?
О русалках-красавицях,
О трьох дівах, седм керницях,
О дев'яти зорях,
О озерах, о Дунаю,
О Язів далекім краю
І о синіх морях!
О Буняку шолудивім,
О твердім Мадея ложі,
О княгині білій,
О заклятім орлі сивім,
О каплющій слізьми рожі —
Где ж ся думи діли?
О Богдані і Нечаї,
О Небабі й Лободі,
З Немирова Саві,
О старім отців звичаї,
Золотих времен свободі,
О козачій славі!
Не питаймо, щоб світлиці,
Щоб добірні вечорниці
Щось о них повіли:
Там чужина-сь присвоїла,
Все родиме придавила —
Где ж ся думи діли?
Ах, гадав би-сь: тії думи,
Пісні тоски і тривоги,
Любощей, надії,
Переживши лютість джуми,
Мечів кримських і пожоги,
І диби тяжкії,
Скоротивши ланів стаї
І наставників нагаї,
Утиск і недолю,
Усмиривши гордість братей,
Застарілий лад проклятий
І тверду неволю, —
Нині, де би лиш думати,
Чувствовати і співати
Ревно і по-свому, —
В'януть, тихнуть і дрімають,
В млявий гомін занімають
В своїм ріднім дому!
З Боянами, що співали,
З торбанами, що гравали
Пісні, думи милі,
Мов літами похилені,
Спочивають привалені
Гдесь в сумній могилі!..
Іван Гушалевич
(1823–1903)
Народився в с Паушівці на Чортківщині. Закінчив Львівську духовну семінарію. Вірші почав писати ще в гімназії (німецькою мовою). 1848 р. видав свою першу збірку «Стихотворенія Івана Гушалевича».
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу