Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Мрачно, скучно по майдані,
Пітьма ся чорніє,
Огні горять по шалашах,
Легкий вітер віє.
Мадей велів чатувати
Густою дебрею;
Гомін далеко клекоче:
«Вертаймо, Мадею!
З верх Бескида глухий дубот
Бором ся шибає,
Тьмою-вихром ідуть угри,
Дебр ся улягає».
«Ніт вертаться сив Мадею
З соромом додому,
Глухов пущев, темнов ночев
Блудити по лому;
З безчесними оченьками
Ясне сонце зріти,
З безчесними губоньками
Богу ся молити.
Кіньми зорю долиноньку,
Засію стрілами,
Переломлю вражі тучі,
Проллю кров ріками!»
Та вже, сива бородонько,
Не тобі ся бити,
Під зеленов муравоньков
В деревищі гнити.
Не тобі вже сиру землю
Тулами стелити,
Не тобі вже вражу кровцю
Ратищем точити.

Трублять роги зубровії,
Сумно коні рзають,
Шумлять тучі срібних стрілок,
Та мечі бряжчають.
А з байрака летить шпарко
Острое ратище,
Заточився під Мадеєм
Кінь на колодище…
Люто кликне сивий Мадей,
А дебр заклекоче,
Вовком вержесь в вражі тучі,
Зубми заскрегоче.
Куда мелькне ясним мечем —
Кров рікою точить,
Куда ратищем засвище —
Кінь їздця волочить.
І рев лютий, мрак темнійший
По сирім майдані…
Дзвонять коні, бряжчать мечі,
Тьм'ють стріли калені.
А з Мадея дев'ять стрілок
Ссуть кровцю теплую,
З білих грудей три ратища
Влекуться землею.
Сивий Мадей утомився,
І ноженьки мліють,
З слідів кровця виступає,
Груди ся чорніють.
Вже ж за шию ужевками
К мажі прив'язаний,
За рученьки і ніженьки
Вкований в кайдани.

Вилетіла зозуленька,
Сіла на тополі,
Закувала жалібненько:
«Мадей у неволі!»
«Ой, зозуле сивенькая,
Не кувай сумненько,
Не задавай серцю туги —
Й так мені тяженько!
Ноги залізо зриває
І в руки ся в'їло,
Кровцьов груди обкипіли,
Тіло почорніло.
Мої друга білогруді
В Бескидах дрімають,
А ворони чорні крячуть,
Кровцю попивають!
Моїх вірних легіників
Кості ся біліють,
Сірі вовки стікаються,
Трупи рвуть і виють!
Ой полети, куваючи,
За темненькі звори,
На зеленій левадоньці
Біліються двори.
Не кажи рідному сину,
Що мя уковали,
Лише мене на весілє
На силу призвали;
З студеної керниченьки
Медом упоїли,
А під зимну колодоньку
Спати положили».

Попід гаєм зелененьким
Чиста річка тече,
На яворі зелененькім
Соловій щебече;

Сидить дівча над річкою,
Два віночки ввила,
I ручкою біленькою
На воду пустила.

Один вінець з барвіночку
А другий з рутоньки
Один вінець козаченька,
Другий дівчиноньки.

Поплив вінок із барвінку
Вовня го сіпає,
А остався із рутоньки,
Бо берег спиняє…

«Поїхав мій козаченько
В далеку дорогу,
Мене лишив молоденьку
Самую небогу.

Вернись, вінку із барвінку,
Приплинь к береженьку!
Вернись, милий, з України,
Пристань ко серденьку!..

Коли ж, вінку із барвінку,
Сплинеш к береженьку?
Коли вернеш з України,
Милий козаченьку?»

Закувала зозуленька
В гаю в середині,
Аж ся стало страшно, сумно
Молодій дівчині:

«В Україні на могилі
Зацвіла калина,
Там лежить твій козаченько,
Бідна сиротина!