Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Муха здибала мурашку в роботі.
– Як ти працюєш, неборачко, в поті!
Чому я вольна, роботи не знаю,
Де мені любо, там собі сідаю,
В церкві, костелі, всюди буваю.
Часом цареві на носі сідаю.
Ніхто ми нічо за тоє не сміє сказати.
Яку ж ти можеш в полю розкош мати?

– Твоей розкоши не заздрощу тобі,
Я ціле літо ношу їдло собі
На зиму, аби-м спокойне си жила
В теплій хатині, котру-м си зробила.
Я так не хочу, як ти дармо літаєш.
А прийде зима, та нічо не маєш.
– В мене достаток єсть рожного їдла,
Бо я не хочу бути, як ти, підла.
Як позимніє, їсти ніц не маєш,
Сама-м виділа – на гною сідаєш,
А мороз стисне, ти далі до шпари,
Аж тя слонічко розпарить на яри 1,
От не хвалися, жесь така лінусі.

Так то мурашка мовить правду мусі.
Не потреба ся лінивством хвалити,
Подлуг сил своїх найлудше робити.
На яри – навесні.

Ой у чистім полі да близько дороги,
Там стоїть наметець великий, шовковий,
А у тім наметці стоїть стіл тесовий,
Да гетьман Хмельницький сидить конець стола,
Молодці-козаки стоять доокола.
Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи,
По всей Україні розсилає вісти.
Військо куренное в поход виступало,
Ляхи розроняло да Львів обступляло.
Як гетьман Хмельницький кіньми навернув —
Та й Львів ся здвигнув;
Як гетьман Хмельницький шаблею звив —
Та й Львів ся поклонив.
На розсвіті з замку із рушниць стрілєли,
А смерком козаки замок підпалили
Да раненько доокола весь Львів обступили.
Ударили з самопалів – двори погоріли.
А гетьман Хмельницький посли посилав,
Словами промовляв:
«Як будете миритися,
На окуп винесіть три миси червоних,
На окуп виведіть сто коней вороних.

Як будете битися,
Мечами рознесу мури високії,
А кіньми розорю двори біленькії».

А у Львові рано всі дзвони заграли,
А високі ворота остіжом упали.

Крутий берег, по березі трава зелененька,
Серед трави край берега калина червенька.
Своє гіля буйненькоє сумно в воду клонить,
Своє листя дрібненькоє по водоньці ронить.
Скоро смеркнесь, голуб сивий сюди прилітає,
Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє.
Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить,
На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить.
На темнії ліси гонить та й зворами блудить,
Там горює, униває, тяжко серцем нудить.
Весна одна перецвіла, минула і друга,
Вже і третя засіяла, не минає туга.
І все голуб прилітає, на гілі сідає
І головку к листям тулить, плаче і ридає:
«Де злетілась, голубонько, сивенька, миленька?
Щезла-сь з ними, лишилася година сумненька.
Ні тя мислями змислити, ні думков здумати,
Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати.
Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами,
Мари – дружба, ліси – хата, гоню за зморами.
А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили,
Що ви мою ясну зорю та під себе вбили.
Люта би вас буря в мраку та дрібну розбила,
Та й дрібну мраку розбила, сліду не лишила.
А бодай вас жарким літом дуга випивала,
А зимою студінь люта навік ледом стяла.
Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице,
Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице.
Щастя моє перебилось, доля вже минула,
Мов ластівка скорокрила в безвісти злинула».

Поза тихими водами
Сумно та й смерклося;
О, як голос меж горами,
Щастя розбилося!