Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Слава! Слава! Слава!..

Тоді Доброгаст лап за карк Лічигроша, схилив його над книгою і разом відчитали такий присуд:

«Од кляштору, де Біг посвятить Ангельку, слід узяти від себе, потім до себе, знову од себе, знову до себе, до себе і од себе, і до себе, а там спершу буде річка, що у сім кілець звивається, далі гора, що з семи пагорбів складається, далі пуща, де росте семируке дерево, далі сім Божих мук – сім розпутних доріг. Пустельник, який на паску сім вузликів носить, сім разів чолом мусить об землю вдарити і сім місць назвати; у кожному з них слід закопати сьому частку Ангельчних статків… За сімсот сімдесят сім літ, сім годин і сім хвилин нехай Доброгаст перегорне в книзі сім сторінок, на сьомій відчитає, що далі робити… Через сім днів і сім годин од постригу Ангельки нехай Лічигріш сім разів запукає до скарбу, у скарбі сім кухлів знайде; у кожному стільки золота, скільки на Ангельчине ім'я записано: тоді нехай поквапиться, бо як півні сім разів відспівають, замкнеться скарб на сім колодок і на стільки тисячоліть, скільки Лічигріш крапель вихляв».

Того лише не розумів Лічигріш, хоча і сам вже від довшого часу грошей не провітрював, – чому Ангельчині торби стільки віків і літ мали гнити в землі. Але таки взявся чимдуж воза закладати, запрягати, ладувати.

– О! Та ви як коханий татуньо! – сказала Ангелька, спіткавши його коло возівні. – Так уже прагнете донечці догодити! – і, ніби цілуючи, вгризла його в руку.

А сама вже прудкенько шуснула на віз… Доброгаста вже аж на кольки брало, та Лічигріш не зважав і тільки все воза ладував добром. Тоді перехрестив Ангельку:

– Бувай здорова, моя зозулько! Най тя Біг тримає у своїй всемогутній опіці. Згадуй мене у своїх святих молитвах.

Тоді підсадив Доброгаста й гукнув до фірмана:

– Рушай-но, в ім'я Боже!

Ангелька зірвалася на рівні ноги… зблідла. Лічигріш, угледівши теє, злякався, аби не зламався її дух, та став Доброгаста висаджувати на воза.

– Нумо! – закричав щосили. – Рушай! Рушай!..

Шкапи добули останніх сил… Потрусили…

Чули-сьте, панове, про голубку, що її під час потопу висилав був Ной із ковчегу: раз була повернулася, другий раз навіть принесла оливкову галузку, коли ж випустив утретє, уже більше ніколи її не побачив. Отак ото й Лічигріш умре, а вже не побачиться ні з Доброгастом, ані з коханими грошиками. Бо той Доброгаст був спритний пташок, хоч і не мав ані крил, ані дзьоба.

У давні часи була гарна традиція укладати рукописні збірники різних історій та жартів або, як колись писали, фраилок та фацецій.

«Фрашки альбо теж байки, модно названі анекдотами, від друкованих раніше одмінні, року 1804 докупи зібрані в Крукеничах». Уклав цей збірник підстолій перемиський Онуфрій Драгойовський, власник Крукеничів.

Панотець їден пив за столом здоров'я гостей, приказуючи:

– За здоров'я і того кінця, і того кінця.

На шо му котрийсь відповів:

– І тим, і тим кінцем дякуємо вам панотче!

Король Ян III перед майбутнім сеймом звелів у сенаторській залі поставити собі трон. Зайшов подивитись, як він стоїть, аж бачить зверху напис К.І.Е.Р. [29] Кєп – це те ж, що йолоп. – Авт.

– Хто це зробив?

– Блазень Весоловський.

– Бий, забий поганського сина!

Привели Весоловського.

– Найясніший пане, кожна з тих літер значить: Krul Ian Ewropy Pan.

І мусив король йому вибачити.

Весоловський був з уродження жидом з Яворова. Жиди його за те, що став королівським блазнем вважали трефним. По смерти короля Яна шляхта вибрала королем Августа. І ото після тих виборів верталися домів через Яворів та й побачили вже старого Весоловського.

– Гей, гей, пане Весоловський! Колись-то ти і короля, і нас утішав!

– Вибачте, панове, – відказав той, – бо я тілько їден був блазнем у короля Яна, а вас, панове, в Августа ціла купа!

Архиепископ Львівський латинський, їдучи з візитою до митрополита руського до св. Юра, спіткав бурсака, що власне звідти вертався.

– Чи є вдома митрополит? – спитав архиепископ.

– Так, є.

– А чи жінка його теж вдома? – питає далі архиепископ, добре знаючи, що в митрополита немає жінки.

– Та де, паніматка якраз довідалися, що пані архиепископов а злягли, то поїхала її провідати.

– А то є зух! – похвалив його архиепископ за добрий жарт і, посадивши до себе в карету, привіз до митрополита і порадив якнайскоріше висвятити на священика.