Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Ах! Ах! – прорік Доброгаст, спостерігши, що Лічигріш похмуро на них глипає. – Тій панночці, як бачимо, не дуже хочеться до кляштору, а втім святий каптур буде їй до лиця. Моя панно, – вповів, обернувшись до неї, – пан Біг обрав тебе за наречену, віно твоє призначено твому богобійному опікунові, який твої юні літа пильнував і од скверни світа ховав. Прекрасна з мосьпанни буде монашка!

Ангелька пирснула зі сміху. Лічигріш, який тримав склянку при вустах, мало не захлинувся. Сам Доброгаст ледве втримався, а там сягнув до кишені, витяг невеличке кругле дзеркальце, дав Ангельці в нього глянути, нараз щось їй стиха проказавши, із чого Лічигріш, переставши пирхати, тільки й почув:

– Ручаюся, що це не минеться! Богу ніхто не спротивиться!

Ангеля заслонилася серветкою, котра була так помережена рясними дірами, що не проста штука було нею заслонитися, і шуснула до комірчини.

– Архангеле, чудотворцю над чудотворцями! – заголосив Лічигріш, відбиваючи руські поклони.

– Не блазнюй, – урвав його Доброгаст, – не мені тоті поклони належаться, я людина, достоту, як і ти – порох і глина! Удар себе в груди, не дам тобі довше нидіти в поганській облуді. Того дня, як ми запізналися, я втретє відновив життя у Римі, у святих печерах. Перед тим десять віків, себто, близько тисячі літ, не відаючи, чи живий а чи померлий, спочивав я поміж небіжчиками. Оце зачав мій зашкарублий дух звільна танути, зринаючи до небес, і оглядав і чув теє, чого людське око не виділо і вухо не чуло. Урешті голос протрубив мені:

– Повстань! Повстань! – пробудивши грубі помисли мої.

Став біля ніг моїх суддя білий, яко голуб, із клепсидрою в одній руці, з косою у другій, аж коли я вже на ноги став, у землю запався.

– Пробив час твого блаженства, – повідав голос згори, – прикрий свою голизну!

Тут на мене чудесно вдяглася ця сорочка, найзапашнішими ароматами просякнута.

– Говорить до тебе Азаель, – просторікував той же голос. – Азаель, скрізь, на всіх твоїх стежках товариш. Земля, по якій дибаєш, свята, місце спочинку славетних мучеників аж до загального воскресіння тіл.

Відтак заяснів на вітру пломінчик застиглої блискавки, який, поступово пересуваючись, указував мені дорогу. Брами самі відімкнулися… Проминув – першу, другу, третю – де ногою ступав, а де плазував на животі. Скніла на споді глуха тиша, зяяло пітьмою моторошне провалля в понурому зблиску каганців. Я чув лише власний віддих і крок, вражаючий набубнявілим відлунням. Кругом повстали мертві картини, один лише мій промінчик висвітлював путь, посувався просто мене, стрибаючи то над головою, то спадаючи попід ноги, а я то спускався у прірву, то дряпався вгору. Щодалі кріпло морозне повітря, допоки на якомусь округлому, облямованому статуями пляці не взялося на лід.

Здавалося, німі обличчя статуй втупили у мене гнівливі погляди і похмурі мармизи. Я знайшов зачинену браму що іскрила, мов кришталева…

Тут Лічигріш закуняв собі, і далі Доброгаст щось сам до себе крізь сон мимрив, аж поки хтось із них, пчихнувши, не сполохав свого Морфея, повертаючи до тями сусіду.

– Брама була з льоду, мій блискавковий вогник наскрізь пройшов її. Я втрапив до якогось гробівця, де серед незліченних кадильниць, пахтіючих димом, стояли троє небожителів. Один мав клобук на голові, другий чамару на плечах, третій різки у руці.

Здаля пролунав голос Азаеля:

– Бери з голови Авраама магічний ковпак, з плечей Соломона – плащ мудрости, а з рук Мойсея чудотворні різки.

Так, це були саме вони… Стривай, не розчулюйся! Я повернувся до числа мертвих, утім, Азаель витяг мене звідтам, вклавши до вух такі слова:

– Відмерло в тобі все, що було смертного, так само очищений твій дух, що у змиг ока злинув до найвищого Емпіру із крихкої тілесного оболонки крізь цілий стовп повітря між небом і землею, котрий вам, людям, передвічну Господню славу заслоняє… Рушай!

Крізь руїни, звалища, крізь вузькі покручені галереї, де нахильці, де рачки, де плазом я дерся… Отож, урешті зірвався сторч головою в бездонне провалля, але не долетівши, знову став на рівні ноги. Незліченні шкельця якогось неосяжного потрощеного свічада зблискували, розсипані по землі.

– Бери одне з них, – заволав Азаель. – У ньому уздриш минуле й прийдешнє…

– Зрозуміло! – кивнув Лічигріш, показуючи, що він дошолопав, в якому то дзеркальці Ангелька щось кумедне вгледіла…

– Підведися, – прорік Азаель, ставши обіч мене у постаті молодцюватого ангела, – продовжив Доброгаст. – І оглядай того, хто колись цілковито обіймав сіє свічадо. Рівного йому не повстане вже відвіку!