Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

А опівночі знову з'явився.

– Ходімо туди, – каже.

– Невже без мене не обійдеться? – завагався Лічигріш.

– Та ж тільки ти спроможний взяти свої скарби, – озвався Доброгаст. – Невже я сам подужаю?

– Ходімо, – відповідає Лічигріш. – Ходімо, в ім'я Боже.

Чорнокнижник накреслив своєю різкою коло на руїнах, впав навколішки і забуркотів під носа щось незрозуміле, аж тоді гукнув уголос:

– Покажися!

Відтак стьобнув повітря прутом упоперек, позад себе і навскіс, примовляючи:

– Покажися! Покажися!

При ньому дух незримий і собі волав:

– Доброгаст! Доброгаст!

Затим хухнув Доброгаст тричі до льоху, озвалося з-під землі хрипке гаркання:

– У якій поставі показатися?

– У людській! – тупнув ногою Доброгаст.

Затріпотіли гурмою сови і пугачі, зірвався вихор, гримнуло, ляснуло. Відтак повстав велет, із себе – за вугілля чорніший, заввишки зо двох ґевалів над долівкою, а ноги ще в льосі крилися. Доброгаст одразу до нього:

– Віддай скарб!

– Віддам, – каже велет, – але хочу знати кому!

Дух в такт закричав:

– Доброгаст!..

Велет тоді:

– А дзуськи, а дзуськи!

Доброгаст:

– Віддай!

Велет:

– А що даси за те?

Тут Доброгаст як не уперіщить палицею велета.

– Не бий, не гризи, не пали, не печи! – закричав велет. – Якщо той пролаза заміряв нараз мене обідрати, нехай те, що хоче взяти, купить собі в убогих… За кожну пожертву відбере у мене вдесятеро лихви. Ти добре знаєш, як розпорядитися завдатком.

І запався велет із ляском і гуркотом, десь подівся й Доброгаст.

Бідний Лічигріш, блукаючи печерою, нахапав шишок, подряпав писка і руки в терні. Заледве видряпався, ледве на сво'іх двох дочвалав до обійстя.

Наступної ночі, тільки-но вибило десяту, і Лічигріш іще гомонів з Ангелькою, заявляється до них не знати звідки Доброгаст. Лічигріш прожогом до скрині – тягне великий клунок з грошима. Адже склавши пожертву, дістане потім вдесятеро.

Але Доброгаст скривився на мішок:

– Це занадто для початку, відлічи-но двісті сімдесят золотих.

Лічигріш став по-свому рахувати. Відлічив двісті сімдесят, потім тихцем сипонув іще тридцять. Доброгаст нараз вискочив за двері та й затраснув їх за собою. Стала перед дверима Ангелька. Лічигріш, відрахувавши, взявся за клямку, коли Доброгаст двері як не прочинить – беркицьнув за поріг неборака Лічигріш, як довгий. Повз нього Доброгаст проскочив і лап за мішок…

– Зобачимося завтра у тій ж годині.

Сіпнувся Лічигріш… Доброгаст його назад відштовхнув, ще й копняком нагородив та й зник. Одне слово, склав Лічигріш пожертву на церкву та шпиталь святого Лазаря. [24] Шпиталь Св. Лазаря – перший львівський шпиталь для вбогих.

Назавтра на парафії було розгрішення. Лічигроша пройняла побожність допасти сповіді. У церкві на власні вуха почув, як панотець вихваляє його за щедру пожертву, а всенька церква дивується такому великому чудові. З величезною нетерплячкою виглядав Лічигріш на Доброгаста. А як той з'явився, то на перший же заклик вирушив Лічигріш за досвідченим проводирем по золоте руно, і то не з порожніми руками – із заступом, мотикою, лопатою…

Кинувся Лічигріш копати: цілий у піні, не передихнув, а віра його така міцна була, що кожна скиба землі, яку він відкине, все зблискує йому золотим піском. Урешті залізо шкробнуло об казан: підскочив старий з утіхи, бо казан був завбільшки з діжу. Боже! Як же вид того казана зігрів серце Лічигроша! Одначе сторож повстав тут же з розпеченою печаткою і боронив глибше копати. Одрахував не більше не менше, як десять разів по триста: три тисячі. Потому Доброгаст на цілі дев'ять днів віддалився за наказом архангела: аби волею Божою щопрудкіш мчати до краю, що понад зірками.

А повернувшись, знайшов Лічигроша, що хрестом лежав на землі і благав про другу ставку, аби до трьох соток бодай іще три додати, але Доброгаст заледве на одну погодився.

Лічигріш уже допетрав був, що Доброгаст не диявол, бо він і над самим дияволом верховодив, не мав його вже й за янгола, а хутше за того духа, що вкупі з іншими у безлюдних пущах святим пустельникам, мученикам, лицарям і непорочним паннам амброзію і нектар носить, або ж за пророка, який по долоні майбутнє й прийдешнє бачить.

Якось, коли Лічигріш з Ангелькою вечеряли журом [25] Жур – зупа з заквашеної муки. і селедцями, присів до них Доброгаст негадано третім. А що вони лишень удвох навпроти одне одного сиділи, випало йому місце обіч Ангельки і, поки старий плямкав, мав змогу шепнути їй слівце до вушка.