Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Зі стежки на стежину, блукаючи тисячами заплутаних шляхів, спостеріг я в заглибині скелі древнього старця, згорбленого над книгою.

– Удар чолом перед слугою Божим, – заволав Азаель, – перед великим пророком Даниїлом, який у вогненному п'єці горів, а не згорів, у льосі з левами сидів і досидів, знав, що золото – ще не срібло, срібло не мідь, залізо не глина. Візьми з його рук сю книгу… Вклади під пахву…

Умить застогнав якийсь вихор, і я понісся і понісся, сам не відаючи, якою силою. Здавалося мені, що з провалля здіймаюся вгору. Обдивився, аж стою на роздоріжжі. Геть безтямним, керував мною Азаель: від себе, до себе, від себе – аж до твоїх воріт…

Замовк Доброгаст. Лічигріш замислився. Запала така тиша, наче хто маку посіяв.

Бідна Ангелька, відтоді, як встала з-за столу, затулившись дірчастою серветкою, не показалася більше на світ. Легше повідати, чого не робила, аніж що робила сама у коморі… Не читала вже, певно, французького роману.

– Ох, підказує мені Азаель, – гукнув Доброгаст до Лічи-гроша. – Зараз, в ту хвилю чорт власне до Ангельки приступається… Шарпає її між світом і кляштором. Час на поміч. Ходімо. Ти, богомольцю, падай хрестом і невтомно підтримуй нас гарячими молитвами, аж поки не дам знати, що вона здолала спокусу.

Пророк і гадки не мав якимсь там щиглем в ніс збити свого супротивника: поважно гартувався на бій. Видобув із кишені продовгасту фляшечку, відвернувся трохи вбік, нібито пити…

«І що воно за фляшечка? – помислив собі старий. – Звідки? Чому він про неї ані словом не прохопився?…»

– Це еліксир вічного життя, – озвався Доброгаст. – Азаель спустив мені його з хмар, коли я вже був торкнувся п'ятами земної тверди. Нищить усенькі хвороби, тамує вовчий апетит, відживлює серце, гартує мужність, хоронить від ран; одна крапля продовжує життя на десять літ, слід зуживати його не більше, ніж по п'ять краплин, бо лише по п'ять прибуває.

Глянув на нього Лічигріш так благально, аж Доброгаст мусив перепрошувати, що його не частує: мовляв, якщо людина скуштує того трунку, реєстр його днів, згори призначених, заплутається… Лічигріш благав дати хоч понюхати… Не заміряв іще підступу: одначе той легко займається, хто стоїть близько вогню. Оце і Єва гадала, що тільки жадає яблука, і сама не відала, що чинила, коли замість до носа потягла його до писка. От і Лічигріш без вагань ликнув кілька краплин, утім, розмисливши, мовляв, байдуже: чи за одну ноги висіти, а чи за дві – і перехляв дозу. Варто було бачити пророка тієї миті! Цілий зайнявся полум'ям, наче огненна купина, наїжився, зубами заскреготав, зірвався, видер фляшку Кара тут же за злочином дибала… Лічигріш, ані мрукнувши, склепив повіки, хитнув головою, захилитався і впав безтямний під ноги Доброгаста, а той раз, і другий, і третій його копнувши, відійшов, куди мав відійти.

Оце, як коли Палисвіт [26] Палисвіт – Фаетон, син бога Сонця Геліоса; батько дозволив йому один день повозитися своїм возом, але коні понесли, збочили з дороги і були б спалили світ, якби Зевс не вбив Фаетона блискавкою. (Примітка автора.) скрутив собі в'язи, упавши з сонячного воза, і темна ніч, денну пору поглинувши, на цілу добу світ укрила, так достоту й Лічигріш, падаючи, свічки перекинув і загасив, і в покої у нього споночіло.

Від світання до заходу товклася челядь за дверима і попід темними вікнами. Уже не знали, що й думати – чого б оце їхній пан так довго на світ не виходить. Уже радилися, а чи виважувати двері, а чи послати по слюсаря, аж тут Доброгаст, завітавши, вхопився за двері – і вони хитнулися, шарпнув – і отворилися.

Лежав Лічигріш, як небіжчик на землі, і коли Доброгаст його уперше прутом оперезав, не виявив жодних проявів життя, за другим разом трохи яйкнув, і лише за третім ледь здригнувся, допіру за четвертим перевалився з боку на бік, а за п'ятим, сьомим, восьмим, десятим на відчайдушне волання Доброгаста:

– Вставай! Вставай! – розплющив очі і двигнувся.

Привиджувалося йому, наче крізь сон, що як був понюхав фляшечку, одразу якась сила ударила ним о землю, і цілі раті пекельних уланів взялися його товкти.

– Грішнику! – гримав над ним Доброгаст. – Милосердий Біг чудом завернув тебе від самих брам смерти, з пекельного подвір'я! Бо коли архангел справедливости зважив твої заслуги на безмильній вазі проти твоїх гріхів, то останні взяли гору. Але дякуй Богові: Ангельчина побожність і мої недостойні молитви придали ваги твоїм чеснотам. Живи, але покайся!