Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Навпроти фільварку, вікно у вікно, височіли руїни старого замку, ославленого поміж селюків за сховок злого духа. Колись давно Лічигріш на власні вуха чув, що там грошики прикопані, і все сподівався, що диявол рано чи пізно мусить йому комірне сплатити. І так на тамтого диявола чигав, як, бува, сам диявол на добру душу.

Абисьте ви, панове, знали, що дідич, який збув йому той маєток, був синочком іншого, подібного до Лічигроша. Одначе синочок той у Варшаві виховувався, о великий світ обтерся, прудко науку скінчив, радше проскочив, і був ухопився придворної клямки. Відтак став шамбеляном (камергером). Жив теж по-шамбелянському, на фрачки, на панюсь, на карти, на балюнки нічого не жалкуючи.

А що кревні досить не давали, то пофортунило йому процентом сто від ста вхопити за серце іще м'якого в той час нашого Лічигроша. Та й черпав відтоді прибутки. Лишалося йому тільки ще з Парижем запізнатися. Як тільки батьки Богу духа віддали, враз почав чимдуж спекуватися маєтків. Лічигріш не впустив тої доброї нагоди й завітав до шамбеляна. Спершу хотів його давніми розписками квитувати, але то вельми торг зволікало, бо шамбелян стільки за сільце заспівав, що най би йому повилазило. Даремно напосідав Лічигріш, цифру за цифрою збиваючи. Не було тут іншої ради, як розв'язувати лантух, а розписки на чвертки замінивши, чекати з боргом, аби бодай трьохлітні застави старих панів повернути.

Мав шамбелян одну сестру, котра в тім селі при батьках виховувалася. Прегарна була, наче янгол, вродою свому йменню дорівнювала – Ангелька. А що через швидку подорож брат не хотів до її опіки майно розполовинювати, то переказав Лічигрошеві при обрахунку Ангельчине віно і доручив йому віддати сестру до кляштору Лічигрошеві, втім, видалося, що вона і за терновим плотом могла не менш святобливо жити, ніж за монастирським муром, принаймні допоки б такої досконалосте духа не прийшла, що для його зиску лишилася б земної марноти.

Бува, наймиліша забава старого – в покої на залізом оббитій скрині всістися, таляри по одному видобувати, пуцувати їх кавалком сукна, лічити і замикати. Коли ж заміряв длубатися у скрині, то завше перед тим позбувався домашніх шпиґів, навіть Ангельку геть недоречно за ворота випроваджував. Через оце останнє й наварив собі пива – чималого клопоту. Коли надвечір вертала Ангелька від женців, спіткав її сусіда-молодик, хлопець бравий, меткий, заповзятий, що простував був із ловів з мисливською торбою. Уклонилися собі і постановили, що завтра о тій же порі зійдуться. Та так і здибалися собі щодня.

Тим часом Лічигріш усе про дідька мріяв, який би йому скарби дав. Напередодні пригоди, яка з ним лучилася, цілу ніч свербіла йому долоня, аж ока не годен був склепити, в надії, що от-от зобачить якесь бісисько з потужним клунком. Аж раптом розхиляються двері. Не встиг і жупана на себе накинути, як суне до нього поважним кроком якась постать – молодик гожий, виструнчений, у довгій чорній чамарі [23] Чамара – давній верхній чоловічий стрій, довгий, оздоблений галуном, запинався під шию. по самі п'яти. Розпущене волосся вкриває чорний клобук, у всілякі звізди і місяці мальований… А в руці тримає визолочені різки…

Старого аж жаром сипонуло. Чи то часом не той самий біс, що Христові в Саду золоті гори обіцяв? Чи, може, янгол – із тих трьох, що були застерігали Лота? Неподібний одначе до жодного: бо й без рогів, але й без крил. Аж тут озвався голос із повітря:

– Доброгаст! Доброгаст!

І затремтів Лічигріш, почувши ім'я славного чорнокнижника. А незнайомець, ледве кивнувши, таку мову повів:

– Падай на коліна, о найщасливіший старче! Схиляй голову під небесне благословення! Шістдесят літ збігло, вірний богомольцю, звідтоді, як дня сьомого березня, о першій годині по опівночі, під найприхильнійшою з зірок, із благословенного живота твоєї мамці вродився ти в сорочці. Гультяйська молодість, коли ще при тій господі слугував, була збила тебе з дороги до фортунного призначення, проте вчасною спокутою ти знову до нього навернувся. Моє покликання – помагати обранцям Господньої ласки і супроводжувати їх до тої вічної слави, проти якої зблиски цього світа тьмяніють і меркнуть!

Зблід як хустка Лічигріш, напудився, аби його нагло зашморгом на небо не потягли, та прибулець недовго його мордував і далі мовив:

– Допіру міру літ своїх у тій юдолі сповниш, бери вже нині щедрих нагород завдаток. Відтоді, як шведи сей замок змурували, чекають там на тебе у печерах багаті скарби. Спершу, ніж всесильне слово світ із хаосу сотворило, передвічний вирок призначив тебе на ґаздівство в тому селі. А чи міг ти сподіватися, коли зачав дороблятися до шеляга, що колись тебе на його купівлю стане? І чи міг би хтось, хто знав передостаннього пана, гадати, хто йому наслідуватиме? Пригадай-но, як тобі серце заходилося, під розписку суму вигадуючи, коли старий пан уперше свій маєток закладав! Це ж бо я, невидимий, шепотів тобі до вуха: «Гей, плати!». А чи пам'ятаєш – коли при тамтій купівлі вже про кілька тисяч розходилося, якась сила попри тебе штурхнула твою руку? І це був я… Аби ти не відступився бува по руках вдарити!.. Пробила вже моя година – невдовзі збудеться обітниця. Будь готовий! – і зник Доброгаст.