Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Їхало руське весілля. І тут зненацька молода гидко закадила. Зачувши тоє, весільний староста почав співати:

– Закурила дівчинонька, закурил-а-а!

Розгнівана дівка відгукнула:

– Брешеш, бо я йду за Івана, а не за Курила!

На що староста:

– Іди хоч і за чорта, а не бзди!

Один єзуїта прийшов до корчми зі своїм ученим песиком та й казав йому ріжні штуки показувати. На то видовисько збіглося усеньке корчемне жидовство. На конець ксьондз псові командує:

– Псе, шабас!

Псисько скочило на лаву сперлося лапками передніми на стіл і, опустивши голову поміж лапками, зачало вити, вдаючи шабаш жидівський. А то вже жидові було прикро.

Тим часом ксьондз питає:

– Жидку, чи маєш так само ученого свого бахура, як мій песик?

– Ай, мір! Борони Боже! Той ваш песик, якби ше пару неділь до школи походив, тоби вже був ксьондзом!

Єпископ застав у ксьондза гарну молоду кухарку та й каже, що синодальні закони пишуть, аби святі отці мали п'ятдесятилітніх кухарок.

Тоді ксьондз покликав решту служниць, котрі були ще гарніші, і відказує:

– Одна з них має вісімнайцять, друга сімнайцять, а третя п'ятнайцять. Зложіть їх до купи і дістанете якраз п'ятдесят. Синод не повинен мати до мене претензії.

Львівський бургомістр, ідучи на ратуш, вповів жоні, що нині буде ся слухала справа велика:

– Йдеться про горло (про страту) їдному молодикові, котрий, ся мі здає, мало винен, і рад би-м го визволив.

Жінка поцікавилась, що то за справа.

– З чужою жінкою спав.

– Що ж то, милий пане, кажете, що мало винен і не заслужив горла? Ба, заслужив і то дуже за те, що з чужою жінкою спав, хоч і молодий. Бо не спати мав, а тоє чинити, по що прийшов. З чужою жоною спати – великий гріх.

Скаржилася дівка перед війтом:

– Пане війте, скаржуся на молодця, котрий м'я позбавив вінця.

Війт рече:

– Не розумію, про який вінець йдеться.

А вона відповідає:

– Ґвалт мі вчинив.

– Ну, то тра було волати: «Ґвалту!»

– Та хотіла-м волати, але такий м'я сміх розібрав, жи не змогла.

Їден кавалер без зайвих церегелів робив зальоти до вдови, а що часто в неї бував, то добре вже наприкрився. Раз прийшов до неї і сів на стільчика простацького, на якому служба сиділа. А вона йому каже:

– Мосці пане, бачу, що висьте своїй дулі не вмієте догодити, а за мою беретеся?

На Русі в старости перемиського був урядником мазур. Прийшла до него жінка того урядника зі скаргою, що муж її негодяй.

– Як то негодяй? – не розуміє староста.

– А такий, що зовсім негодяй.

– То він тебе що, не вдягає?

– Ба ні, пане, вдягає як вдягає, але не роздягає.

Одна пані питала вояка, котрий ся вернув з татарського полону.

– Що там роблять татари з білоголовими (молодицями) і з паннами, котрих полонили в Україні?

– Беруть їх до роботи, а котрі гладші та молодші, то до гріховних справунків. Так що мусять вони в тім гріху і померти.

І зачувши тоє, пані важко зітхнула:

– Господи Боже мій, якбись-мав мені призначити мученицький вінець, то дай мені якраз такою смертю вмерти.

Підійшла в літах невістка (себто старша пані), прийшла до панотця на сповідь і каже:

– Йой, панотче, згрішила-м з хлопом.

– І багато разів?

– Та багато.

– А коли то було востатний раз?

– Та вже зо трийцять літ.

– То чогось-те ся сповідаєте зараз?

– Йой, та бо то мені так файно було, що досі забути не годна.

Народився на Львівщині в родині священика. У 1803 р. став порохом у селі Добрянах. Потім був деканом і наглядачем народних шкіл Стрийського округу. Етнограф, збирав народні приповідки (дійшли до нас у кількох рукописах). Автор віршових творів, у деяких з них наслідував «Селянки» С. Симоніда. Віршував польською та українською мовою, залишив рукописну збірку 1802–1835 років, переклав «Слово о полку Ігоревім». Іван Франко опублікував його водевіль «Муж старий, жона молода».

Його син о. Антін Петрушевич, крилошанин львівської митрополичої консисторії, був відомим істориком.