Иван Багряный - Тигролови

Перед тим як пірнути в нетрі, Наталка обернулась і помахала здалеку уже невидній матері рукою.

В повітрі було свіжо, навіть холоднувато, як узагалі в цих місцевостях улітку. Над падд ю, над річкою, що вилась внизу, і в ущелинах гір ворушились тумани, підіймаючись помал-помалу, ніби спросоння.

Небо, заставлене химерними мурами Сіхоте-Аліня, рожевіло.

– Буде ясний, гарячий день, – обізвавсь Грицько. Але на це ніхто не відгукнувся.

Хилило на сон. А в кущах десь прокинулась і, либонь, перемерзши, намагалась зігрітись мрійноголоса пташка. Віщувала ранок. Співала якось чудно – не то зяблик, не то соловей. Невидима, перелітала десь межи кущами слідом – проводжала. Григорієві спало на думку подібне – з дитинства знане:…ідеш степами, а дзвінка жовтобрюшка перелітає поруч з билини на билину, гойдається на верхівках полиню і дзвонить: «Тінь-тінь-тінь-тінь-ті-інь!»

І це точнісінко так. Григорій посміхнувся на згадку.

А пташка супроводила їх одиноко в мертвій, прохолодній тиші, все повторюючи свій нескладний, але мелодійний, ніжний мотив. І бадьорий такий, задерикуватий. Ніби бажала успіху, приказувала щось, навчала.

– Це, щоб ти знав, тутешній соловей, – пояснив Грицько, ідучи попереду. – А знаєш, що вона співає? Ось слухай: «Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?»

Григорій засміявся:

– А й справді!

Пташка ж, ніби глузуючи з Грицька, повторила те саме зовсім близько: «Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?…» Тільки ніжно, мелодійно, а останніх два слова виспівувала одним духом і на додаток аж клацала срібним язичком, ставлячи знак запитання.

Обабіч стежки росло багато квітів, подібних до рож, коли листки і квіти останньої зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомі Григорієві з перших днів його мандрів, але він тільки недавно узнав, що звались вони «кипрей» і що вони найкращий медонос, мабуть, у цілому світі. Узнав він також і те, що є тут безлісні сопки, укриті лише цими квітами, як степ пшеницею, і що туди всі вивозять пасіки здалеку, за сотні кілометрів.

Собаки то бігли попереду стежкою, то спинялись і ждали хлопців та коней, стрибали коло Наталки та коло діда. Тоді знову виганялись наперед. Гостровухі, широкогруді і страшні на вигляд, як вовки. Два сірої масті з рудими остинками, а одна руда з чорним загривком. Хвости у всіх мов поліняки.

– Ти тямиш щось у собаках? – спитав Грицько, коли собаки знов вибігли і почали гасати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна одну страшними пащами.

– В путніх дещо тямлю.

– В яких це путніх?

– Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах…

Грицько посміхнувся:

– Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив?

– Ні. Це якісь страховища – арештантів водити.

– Так от знай, що цим псам і ціни немає. Перше – таких собак, як оці, то, мабуть, і в цілім краї немає. Мисливці, звичайно, мають псів, а особливо гольди, тунгузи та якути – там на них навіть їздять і, мабуть би, й орали, якби вміли та було де хліборобити, – але таких, як оце, немає ніде. Оті два сірі – Заливай та Рушай – то якутські лайк и. А оцей рудий – це Нерпа – гольдячка, лайка теж… Але не в тім сила, а в тім, що це звірові собаки. Вони тобі візьмуть гуртом вепра за «штани» і триматимуть, поки ти прийдеш і доріжеш його ножем. Та й ще не в тім сила, звірових собак знов-таки не бракує. А от ціна оцим головне в тім, що вони тигрятник и. Взагалі, як правило, немає в світі собаки, щоб від одного духу тигрячого не кидався зі скавулінням під ноги людині, від жаху. А ці – навпаки. Вони, мабуть би, й диявола задавили. Батько їх з цуценят вимуштрував. От у цім їхня й ціна.

Без них ми – ніщо. А з ними хоч до дідька в зуби! А розумні стерви! Ти ж глянь – вони розуміють, що це ми про них говоримо, ач як скіряться. Заливай! – покликав Грицько, і страшний широкогрудий якут підбіг, зазираючи в очі. Усе в нього, як у німецької вівчарки, але на масивних лапах, груди, як у вепра, а очі іскряться й мерехтять, повні буйної сили, безоглядної сміливості і вірності. Грицько поплескав його по страхітній морді.

– Це Наталчин дружок!

При слові «Наталка» пес зупинився і пропустив хлопців, очікуючи господиню.

– За неї він задавить усякого, як кошеня. Я раз хотів її одлупити, а вона крикнула: «Чужий!» – то було! І ти скажи, яка твар!.. Колись його підідрав вепр. Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива – переломлена була, і черево було розпороте. Батько махнули вже рукою. Але Наталка виходила. Бабралась із ним та панькалась, як із людиною, – от він і звик до неї. І кажу тобі – він, доки й живий, цього не забуде. Багацько було охочих його купити. Давали по п’ятнадцять тисяч, та батько й слухати не хочуть. Правда, якось вони нібито здумали були його продати: кривий, кажуть, і сякий, і такий. Тільки ж батька іноді не розбереш – жартують вони чи насправді кажуть. Боже, що то було! Наталка каже: «Віддавайте й мене на придачу».