Иван Багряный - Тигролови

– Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. – Це Гриць. А дід:

– А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.

Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:

– Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!..

Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:

– Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.

– Коли ж він неправильний…

– Я ж кажу… Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. – Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. – А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш – скажеш… Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону…

– Ложись! – скомандував враз по-військовому.

Всі брикнули посеред двору на траві рядочком. І дід теж. Зліва крайня – Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, повисолоплювавши язики і нашорошивши вуха, – дивилися на людей, очікуючи.

– Заряджай! Стріляти по п’ять разів лише. Права оленяча голова – Наталчина. Потім – Грицева і так за порядком.

– Стріляємо всі разом чи по черзі? – поцікавився Гриць.

– По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами… Не псуйте куль.

– Авжеж, – вставила Наталка в тон. – Заб’ємо кедрину – кандьор буде. Починаю!.. – і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по раз вистрілила п’ять разів. Швидко.

– Тю-у!.. – зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі.

Собаки схопилися і кинулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від нетерплячки. А Гриць:

– Пішли по молоко! Всі! От мазилка… Об’являю себе ударником і йду по сметану. Пішов!..

І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився пильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу щось бризнуло збоку на ялиці.

– Одбив, Грицю!

– Що?

– Гілку.

– Неправда, то ріг одлетів.

Старий хитав головою:

– Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там порозбігалося все живе й мертве.

А стара Сірчиха вийшла на ґанок і стояла, підперши рукою підборіддя:

– Мати Божа!.. Подуріли!.. І що вони виробляють?! Як на війні, прости, Господи…

Після Гриця стріляв старий Сірко. Він добре вмостився і, не кваплячись, випустив своїх п’ять куль, після кожної примовляючи: «Пішла, мила!»

Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько, вкінці серйозно зауважила:

– Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.

– Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.

Останній стріляв Григорій. До правди, – він хвилювався. Бував він на різних стрільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і немисливській, як кажуть, зуби з’їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на всяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на цім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит складати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не зустрічав у житті.

Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, – він посміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то саме дівчиною. «А що як гвинтівка “мотає” або забирає вбік?» Аж піт йому на долонях виступив. Ну ж ну…

Поставив рамку на «600». Прицілився пробно. Раз… Вдруге…

Наталка серйозно: «От, бач, як треба…» Це, власне, і врятувало справу, наладувавши враз його, як тугий лук.

Раз по раз він вистрілив п’ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.

За останнім пострілом всі враз схопились – стрільці й собаки – і подалися стрімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:

– Грицю-у! Постривай, щось скажу!

Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.

– А тепер доганяй, ха-ха-ха!.. Не будь дурний!

Старий Сірко тюпав верхи на буланому:

– Бісової віри… Ну-ну, чисто тобі гурани! – І сміявся задоволено. То є плем’я Сіркове!

Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх «оленів», намальованих на товстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.

– Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте…