Иван Багряный - Тигролови

Старий Сірко поглядав якийсь час збоку пильно – чи в добрі руки потрапила іграшка, а потім посміхнувся задоволено і почав розповідати межи ділом, як то він тую «іграшку» дістав.

– Ти, синку, не думай, що то так собі. Ти знаєш, що то за гвинтівка?

– Ну ж?…

– То від самого, можна сказати, найбільшого генерала – від самого Блюхера гвинтівка. Еге ж…

І розповів дід про те, як вони підписували оце контракт з ОКДВА на м’ясо оленяче, вепряче тощо. Як він зустрівся з Блюхером і як той Блюхер, що з ним вони зналися ще від Громадянської війни, відтоді, як били разом всю білу контрреволюцію та «япошків», – отже той Блюхер, зрадівши несподіваній зустрічі з старим ветераном революції, подарував йому – ветеранові тобто – оцю гвинтівку. Звелів якомусь великому начальникові принести її зі склепу на «гостинець від нього ветеранові революції та й знаменитому мисливцеві на цілий СССР!» А, передаючи власноручно та урочисто гостинець, ще пак і рече:

«Візьми! Та не підкачай. Даю в надійні руки цю геройську зброю».

Дід заскалив око і враз весело зареготався чомусь. А по якімсь часі мовчанки закінчив:

– Вгадав, вражої мами!.. Хороший він чоловік, їй-бо. Свій чоловік той Блюхер.

Он як. Григорій не втерпів, щоб і собі не засміятись, але з іншої причини. А може, й з тої самої, що й дід. Власне, засміявся при думці: «Як часто само життя створює каламбури, такі, яких і не вигадаєш!.. Дійсно, гвинтіка це не проста і дійсно потрапила в надійні руки. Чи справдить же він надії…»

Він підіймав її вгору і дивився крізь люфу на сонце, дивився на блискучу спіраль всередині, офарблену в спектральні кольори. Клав на руку – чи добре збалансована. Бавився, як іграшкою.

Наталка поглядала скоса, закопиливши скептично губу. «Хіба так з рушницею поводяться? Чого він заглядає в неї, як сорока в кістку?» Сама вона орудувала з вінчестером, мов досвідчений вояк, – швидко розібрала до дрібничок, вправно все перевірила та вичистила, змазала… І вже збирала докупи.

Григорій перевірив гвинтівку і дійшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим, що була вона старого випуску, точно і чисто зроблена і не була ще в ділі. От тільки не пристріляна ним. Але то ще буде час. А тим часом… Охота була побавити Наталку, – бач як задрала губу насмішкувато. Він возькався з закривкою і «ніяк не міг дати їй ради». І так її тикав, і сюди завертав, – а вона все розпадалася, не трималася купи… Аж-но Наталка почервоніла, далебі від сорому за нього.

Та старого не проведеш, – ворушив усміхнено вусом, мовляв: «Дурій, дурій! Не бачу я…» Проте не втерпів і запитав:

– А чи ти ж стріляв коли, чи вмієш? Га?… Чи вмієш?…

Григорій почухав голову:

– Не пробував. Може, й умію… Не святі ж горшки ліплять…

– І то правда.

Прочистили і позбирали. Погримали трішки закривками. Потім перевірили набійниці, понабивали їх – кожен до своєї рушниці – боєвими патронами повні. Набійниці були добре приладовані проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, – насаджувані на ремінь по чотири й по п’ять, вони вміщали велику кількість набоїв.

А як все вже було пороблено і прилаштовано до ви-маршу хоч зараз, старий Сірко подивився з-під долоні через падь та:

– А катни-но, Грицю, он туди… – махнув рукою ген на той бік під синю сопку. – Та візьми крейду… Крейду не забудь!..

Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і подався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній галявині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там зіскочив з коня і став щось ворожити… По якімсь часі веселий примчав назад.

– Поп’ятнуємо трохи, – пояснив Григорієві. – Не знаєш, що то таке? То наші стрілецькі вправи. В «п’ятно» стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, може, позабували.

– Е-е… – згадав щось старий. – Бач, а ще одно провірити! – Пішов до хати і виніс щось в новенькім чохлі. Подав Григорієві:

– А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?…

В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його. «І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити». Оглянув. Покрутив. Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови… Правий бік бінокля темнив.

– Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.

– А що то таке «лінза»? – це дід.

– Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?…

– Отож така в нього господиня…

Тут Наталка відібрала бінокля:

– Таке-е… Це зовсім добрий бінокль. Крутять…