Иван Багряный - Тигролови

– Ну, то видайте йому вірьовку. Але ж як він увірветься та й уб’ється з черемхи? – Але це вже без сміху, а насупивши брови.

Григорій пішов у сіни, взяв довжелезну вірьовку, скручену у грубий сувій, і, розв’язавши кінець, підійшов до товстої й високої черемхи.

– Високо тобі? – спитав.

– За вершечок.

Григорій прив’язав кінець не за вершок, а все-таки повище, для чого підтягся на руках од гілки до гілки. Потім узяв другий кінець і озирнувся, де прив’язати.

– Куди тобі? – спитав.

– За он ту сопку, – кивнула, не глядячи, у бік синіх гір.

Григорій потяг вірьовку до комори. «Вража дівчина!» Вірьовка була трохи покоротка, він її так потяг спересердя, що вона перервалась посередині.

– Ну… Таку вірьовку – і порвав… От іще! – І не знати, чи то вона глузувала, чи здивувалась. Бо вірьовка таки була ніби ж дебела. А далі вже глузливо: – Це ж ти ще не обідав!.. А що буде, як пообідаєш…

Григорій, зніяковівши, зв’язав вірьовку посередині, прив’язав до хлівця і, не оглядаючись, пішов собі.

– Куди ж ти тікаєш? Тобі мати наказала допомагати та й слухати старших. А проте, йди ліпше, я сама, а то ще порвеш що.

Григорій пішов до річки, зібрав на оберемок все шмаття, поскручуване в джути, і, боячись, щоб не впало що, приніс і поклав усе на колоду. Наталка навіть не глянула на нього. Байдуже собі і моторно розвішувала все на вірьовці, на гіллі, на латах. Григорій подивився на неї скоса, посміхнувся і пішов собі до річки на брід…

По якімсь часі загавкали радісно собаки, женучи вистрибом через воду. Налетіли з шаленим гавкотом на Наталку і мало не збили її з ніг.

Двір виповнився галасом, дівочим сміхом, криком на подурілих собак. А вони, як шалені, закрутили дівчину, стрибали вище голови, намагаючись лизнути її в самі губи. А особливо той красень Заливай, якутський пес…

– Мамо, покличте ж їх, абощо, а то усе моє прання перепсують.

А собаки вже забачили Григорія коло води. Вони його зразу проминули були, а тепер, люто ревучи, вихором накинулись на чужого. Коли б не Наталка, то вони б його з’їли, мабуть. А так – зупинились, погарчали і кинулись знову до дівчини. А дівчина сміялась, гомоніла до собак:

– Не чіпайте його, бо руками вас порозриває…

А на стежці вже цокали підводи. Йшли черідкою коні, тяжко нав’ючені. П’ятеро коней.

Попереду дід. Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка.

Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень. Молодий – років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці – ніж, а за плечем новенький дробовик.

Обоє забачили Григорія, посміхаються.

– Ого, синку! Брикаємо вже? – зрадів старий Сірко, бредучи через воду навпрост. – А ми тобі гостинця доп’яли!

І, перейшовши воду, старий став, широко розставив обійми. Григорія ніби невидимою силою підштовхнуло, як малого, але він витримав.

Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звичаєм і поцілувались.

Грицько просто подав кріпку руку. Привітно посміхався. Обидва вони були однакові зростом і однакові віком, і однакові вродою, як близнята. Два Грицьки. Аж Наталка замерехтіла очима, глядячи на них.

– Два ведмеді! Ось гляньте, мамо.

Та мати вже бачила й так: вийшла швиденько з хати назустріч.

– Подивимось, який ти стрілець, синку!.. На ось, це тобі, – і дід подав гостинець.

В руках у Григорія була новенька трилінійна гвинтівка.

А вже як розв’ючували коней гуртом, старий Сірко додав:

– І коня матимеш, синку… Оцього ось, гнідого…

– Ану лиш, стара, – обідати!

Та в «старої» вже все було готове.

Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в далеку дорогу, на промисел, виконуючи Сірків наказ: «Як на промисел рушати, то найперше – треба зброю в порядку мати».

Тож не в жарт готувалися до поважного діла, як на війну йдучи. Посідали на призьбі напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на траві – і закипіла робота.

Кожен чистив свою. Наталка вінчестера. Старий Сірко теж вінчестера. Гриць свою «японку». А Григорій – трилінійку. Гвинтівка була новесенька, але Григорій розібрав її до шрубика. Хотів перевірити, чи все в ній в порядку та й для вправи – чи не забув, як те все робиться.