Иван Багряный - Тигролови

Тож найліпше зовсім не звертати уваги. Нехай собі пере. Їй-бо, ото вона періщить праником так люто, бо думає, що б’є по чиїхось, може, й по його нескромних очах, на неї витріщених. Нехай собі пере. І нехай підпадьомкає праник. Чи то, може, не праник підпадьомкає, а то в його серці щось тьохкає, на тую дикунку дивлячись? Засміявшись з цієї химерної думки, Григорій силоміць відвертає увагу від праника, затисненого в гнучкій дівочій руці. Ген за річкою на галявину вийшли табунцем дикі кози. Так, дикі кози. П’ятірко їх. Стали, збились докупи і, піднісши високо голови, слухають: де воно і що воно ляпотить? Потім зірвались з місця і пішли вистрибом, черідкою по високих травах, мелькаючи білими плямами на крижах. Зникли в лісі. Так, ніби їх і не було.

– Ти б пішов погуляв де, синку, а то, мо’, спочив би ліг. Небійсь, нудьгуєш?

Це мати. Вона вже вдесяте, либонь, виходить на ґанок глянути туди, за річку, за зелене море галявини, куди простяглася стежка, – чи не їдуть? Вона порається біля печі і так виходить з підкасаними рукавами.

Заслонившись рукою від сонця, мати аж перехиляється через лонку і вже турбується. «Довго щось. Чи не трапилось чого?»

– Наталко-о!..

– Чого-о? – озвалась дівчина в тон.

– А йди-но сюди.

– Кажіть, я й так чую… Ось доперу…

– Як ти думаєш, що з нашими?

Дівчина протягла, кепкуючи:

– Ну-у… А що з нашими? Їдуть десь.

– Бозна… Таке ж тепер настало, Господи прости!

– Їдуть, ідуть, мамо! – це Наталка весело, жартівливо, упевнено, ще й трішки кепкуючи з матері. – А не їдуть, то пішки йдуть, а коні за поводи ведуть, от і припізнились…

І сміялась безжурно. І почала лупити по тім сміху праником. Мати й собі засміялась.

– От така бач!.. Сказано – нове насіння. Ще й кепкує з дурної матері… Тільки й розради моєї, синку, – мати зійшла з ґанку і сіла поруч Григорія на призьбі. Либонь, уже скінчила поратись по господі і тепер має час. Поправивши очіпок, поклала натруджені руки на коліна і втопила очі в море зелені на долині, що її звуть паддю, туди, де втекла стежечка.

– Ну, будемо виглядати, – промовила з доброю усмішкою.

У неї така ж усмішка, як і в дочки. Яка вона була, як була молодою? Авжеж, мабуть, така, як Наталка. Атож. Недарма-бо в такім краю, забившись на кінець світу, та після всіх злигоднів, в тяжкому змаганні з цією дикою природою так збереглась. Їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий. Такий, як у всіх матерів там, за двадцять тисяч кілометрів звідси. Але не київський. Григорій міг посперечатись з ким завгодно, що вона полтавка з кореня, – м’яко вимовляла «л», як усі жінки на Полтавщині, щось середнє між «л» і «ль». Це така мила йому, зворушлива особливість мови полтавських жінок. Йому кортіло спитати, чи її мати або бабуся не з Зінькова часом або чи не з Лубен. А мати тим часом дивилась за падь, посміхаючись ще й досі з доччиного жарту, з потіхи, з упевненості.

– Хороші в мене діти, синку…

А в голосі стільки гордості матерньої…

– Я весь час дякую Богові за те, що послав мені таку втіху. І в кого вони вдалися? Ні тучі, ні грому не бояться. От хоч би й ця, – посміхнулась, кажучи про Наталку, – і в кого тільки вдалася? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Ніч, північ, чи мороз лютий, чи злива страхітна – байдуже. Звели їй до відьми в зуби полізти – і полізе. Їй би треба хлопцем родитись (знов засміялась). Аби тільки дав Бог здоров’я та щастя, а то… Це-бо страшний край, і страшне тут життя, як подумаєш. Ось був ще в мене син (посмутніла і тихенько зітхнула), Миколою звали… Царство йому Небесне… Якби ти його був побачив, – що то за сокіл був! Грицько от здоровий та красний, а то ще міцніший і кращий був. А сили було – як у діда покійного, у старого Сірка колись: підкову розгинав руками граючись. І привітний, і безжурний, як оця ось… Він її вибавив і всього навчив, мабуть, і сміливості тієї… Було, споряджаються на промисел, – я про нього турбуюся – і се, і те, і бережи себе, і будь обачний. А він сміється, було, та заспокоює: «Я вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу…» І він ось їй то ведмежата, то рисята живі приносив. І велось йому добре. Сміливий та щасливий був. А от спіткало лихо. Подумаю – скрізь люди мруть, скрізь на людей чигає лихо, і на печі від долі не втечеш. Та материне серце таке вже… Твоя ж мати за тобою теж, мабуть, неабияк журиться… – Помовчала, а тоді знов: – Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є. О, я хоч і стара, й дурна, але дещо знаю. У сміливих щастя завжди є.