Иван Багряный - Тигролови

Заливай вибіг наперед. На гострі вуха йому був надітий Наталчин «динамівський» шолом, застебнутий під підборіддям. Пес виступав поважно та гордо.

– От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, і він однесе що треба, а звідтам принесе що дадуть. І ніколи не було, щоб загубив або хто відняв. А Наталчиної речі нікому, особливо з чужих, не дозволить узяти…

– А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе під тигрячу шкуру свій черевик або хустку, тільки щоб не бачив, а тоді: «Ой, Боже мій! Заливай! Рятуй! Шукай!..» Страшно було на нього дивитися. А з тієї шкури клоччя летить на всі боки. Чудасія. Ті теж добре вивчені, але цей у них – ватаг, без нього вони, як москалі без генерала.

Нетрі дедалі густішали. Стежка вже йшла густющими та височенними травами, бур’янами, крізь непрохідні стіни віття та ліан. Буйна роса ллялась на одіж і на голови, мов хто хлюпав крізь решето.

Поки видряпались на перевал, були всі мокрі, як хлюща. Хлопці підождали решту. Сонце сліпуче било в очі, виринаючи з-за далеких сизих гребенястих пасом. Розмальовувало стрімке бескеття і всю панораму різноманітними фарбами, як геніальний маляр. Григорієві перехоплювало дух від подиву. По нетрях реготали вивірки десь на вершечках кедрів, зустрічаючи сонце, і сміхотливі луни стрибали наввипередки по урвищах, по нетрях, гуляли в палички-стукалочки.

У Наталки голова була мокра, на носі і на віях мерехтіли росинки, а в очах мерехтіли сонячні, щасливі іскорки; стояла і дивилась на сонце, а обличчя рожевіло, цвіло, як рожа, таке ж дивне і таке ж незнайоме, як ці нетрі й сонце, вивірки й радісні луни…

– Ну що, може, перепочинемо? – запропонував Грицько, дивлячись, як із ічага з дірочки чвиркала вода.

– Ні, вже як купатись, то купатись, – сказав старий Сірко. – Поки нема паут а, будемо йти, путь далека.

Стежечка розходилась на два боки.

– Беріть ліворуч! – звелів старий.

– Ага, це на Голубу… – зрадів Грицько, повернувши наліво. Ішов знову попереду і поясняв: – Голуба – то така падь, долина одна, ми її звемо Голуба. Далеченько. Там наші найкращі солонці. Там найліпше пантувати.

– Ти ліпше поясни, що то таке «солонці» і з чим його їдять, – попросив Григорій.

– А ти хіба не знаєш? – щиро здивувався Грицько. – Хоча правда… Ну, солонці – то така солона земля, а її так і їдять без нічого. Ізюбри їдять.

– А що таке ізюбри?

– Та ізюбри ж… ті, що на них панти.

– А що таке панти?…

Грицько засміявся недовірливо…

Стежка йшла становиком, тут було вільніше, просторіше, не було такої буйної трави і не так густо дерев та кущів. Було добре видно обабіч залляті сонцем галявини. Йти було далеко. Два Грицьки, як і раніше, попереду; на чистих місцях ішли поруч…

– Та ти не смійся. І не дивуйся так. Бачиш, я на своїм віку полював качок, гусей, зайців, вовків, лисиць, кроншнепів, валюшнів і дудаків, але…

– А що то таке – валюшні та дудаки? І оті як їх – кроншни, чи що?

– Ну, от бач, – засміявся й собі Григорій. – Отож не кепкуй, а розповідай мені все до ладу, щоб я знав.

– Добре. Солонці – це такі місця на гарях та марях … Ну гарі – це вигорілі нетрі, а марі – багна, по-вашому, тільки гірські. От часто проходять в нетрях пожежі і вигоряють величезні клини, іноді на сто верстов… Отож на марях та біля них на схилах сопок часто буває природна солона земля – це й є солонець. Отож звір ізюбр, та й коза, та й сохаті люблять ту землю їсти, особливо тоді, коли в них ростуть нові роги, що звуться пант и. І найбільше ходять ізюбри на ті солонці, що на гарях, бо там просторіше і безпечніше – видно все навколо. І ходять тільки вночі і то влітку, саме тоді, як тії панти ростуть. Ну, панти ці дуже цінні, тільки ж панти ізюбрині… Або плямистого оленя. Та плямистого оленя вже майже немає. А ізюбр – це не плямистий олень, лише рудувато-сірий. Їх тут ще дуже багато, а вигляд має він… Та от побачиш сам.

– І все-таки я й не розшолопав, що то таке панти?

– От, їй-бо! Ну, ось… Ізюбр-самець щороку змінює роги. В лютому – березні збиває геть старі і стає безрогий, а за літо виростають нові, і вже восени на час «реву» або парування у нього знову великі, красиві роги. Тоді самці б’ються за самиць. Поки роги молоді і ще м’які, вони мають у собі якусь велику силу, як ліки проти усіх хвороб. Дуже добре на цьому знаються китайці. Туди, в Китай, їх і збувають за золото, ці роги молоді. Це й є панти. Ними й цінний ізюбр. І стріляти ізюбрів абияк тепер заборонено. Ні на м’ясо, ні на шкіру, тільки на панти, і то оце лише один місяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто вміє це робити та має дозвіл. Раніше, розповідають батько, стріляли цього звіра всі, хто здумав, куди здумав і як умів. Перепсували силу. Але ж і було його! Ну, тепер уторопав?… Бачиш, так просто цього всього не розповіси, щоб було ясно. Потроху сам побачиш і все узнаєш.